Зі своїм покійним чоловіком я прожила 8 років. Через 5 років після весілля у нас народився син й усе заграло новими барвами. Однак, коли Сергійкові виповнилось 2, життя сколихнула страшна трагедія. Андрій повертався з відрядження та потрапив у страшну ДТП. На жаль, лікарі не змогли врятувати його. Того дня я втратила чоловіка, а Сергійко тата. Це була невимовна втрата, адже ми дуже любили нашого татка. Проте тоді я ще не знала, що на мене чекає далі.
Оскільки я росла у дитбудинку, в мене свого житла не було, тому ми з чоловіком жили разом з його мамою. Вона мені завжди здавалась непоганою жінкою, любила Сергійка, але після смерті сина вона ніби з глузду з’їхала. Так, я розумію, для всіх це дуже неочікувано та боляче, але те, що вона потім зробила не вкладається в голові.
– Забирайся з моєї квартири! — кричала свекруха через тиждень по смерті Андрія.
– Мирославо Степанівно, та як це? Куди мені йти та ще й з маленькою дитиною? — зі сльозами на очах говорила я.
– Мені байдуже! Бачити більше не хочу ні тебе, ні твого сина! — заявила жінка.
– Дозвольте ще хоч ніч переночувати, адже на вулиці зима — благала я її.
А вона навіть слухати не стала й вишвирнула мої речі в під’їзд. Сергійко бачивши усе це тихо плакав, бо злякався злої бабусі. Він раніше ніколи не бачив її такою. Зібравши речі з підлоги, ми попрямували на вокзал. У розпачі в мене навіть у голові паморочилось, але раптом мене зупинив чоловік у поліцейській формі.
– Олю, це ти? — сказав він.
– Так, а ми знайомі? — здивовано запитала.
– Це ж я — Михайло з дитбудинку. Ти мене не впізнаєш? Я ще бігав за тобою в школі.
– Впізнала. Привіт, Михайле — і тихо схлипнула я.
– Що трапилось? Ти напевно змерзла? Ходімо я пригощу тебе теплим чаєм — а потім побачивши Андрійка сказав, — а це напевно твій синочок?
– Так, нам немає де ночувати. Я в розпачі…
– Не хвилюйся, зараз щось придумаємо — заспокоював Михайло.
Не знаю за які заслуги, але того дня Михайло дуже допоміг, прихистивши нас з Сергійком у себе у квартирі. Виявляється, що він після школи пішов вчитися в університет внутрішніх справ й тепер має гарну посаду в поліції. Через кілька місяців перебування у нього вдома, мені стало незручно, тому я хотіла піти, проте Михайло наполіг, щоб ми залишилися. Сказав, що одного разу він вже мене впустив, а тепер цього не повторить, адже сама доля нас звела. Через рік ми одружились. Тепер Сергійко вже дорослий, ходить в 5 клас, називає Михайла татом, й він його дуже любить.
Та одного разу, коли синочкові виповнилось 10, на його День народження, з’явилась колишня свекруха. Я була шокована, бо не очікувала її тут побачити. Напевно вона згадала за онука й прийшла привітати. Мені хотілося тієї ж миті прогнати її, але швидше за мене це зробив Сергійко.
– Забирайся звідси! Тут ніхто не радий тебе бачити! — вигукнув син.
Мирослава Степанівна думала, що він нічого не пам’ятає й очікувала на іншу реакцію хлопчика. Мені шкода, але цей маленький хлопчик запам’ятав ту страшну ніч до деталей, коли вона залишила нас вулиці. Однак тепер мене мучить одне: не знаю, як маю реагувати на таку його поведінку? Чи він добре вчинив, що вигнав жінку чи ні?
Напишіть нам в коментарях
