Тиждень тому моя свекруха, Юстина Миронівна, повернулася додому. Вона 15 років жила та працювала в Австрії. Поїхала туди, коли ще Володі було тільки 7. От просто залишила бабусі на поруки, або вона за ним доглядала.
Однак, щоб ви розуміли, за всі ці роки вона нічого не заробила. Ну, точніше, мала гроші, але все витрачала на себе. Приїздила в Україну та купувала модний одяг, ходила до косметолога, стоматолога, їздила на якісь курорти чи у гори. Тільки раз вклала гроші у квартиру, зробила ремонт.
На щастя, мій Володя закінчив школу на золоту медаль та зумів пройти на стипендію. Вже після 1 курсу старався десь шукати роботу, бабуся Василина передавала йому продукти та домашні пиріжки. Одяг собі купували у секонд-хенді чи десь на базарі зі знижками.
Коли ми робили весілля, то самі своїми силами заробляли гроші. Добре, що ще моя бабуся (яка, до речі, також заробітчанка) вислала вина, сири, закуски та консервацію. Зате пані Юстина зробила собі вініри, взяла таку пишну сукню, наче сама заміж збиралася.
Нам подарувала тільки 100 євро і все. Мої батьки з нею навіть тоді не хотіли говорити та вітатися, бо дуже образилися. От для себе все найкраще, а нам нічого?
Моїй кумі сусідка подарувала просто так машину, іншій подрузі допомогла купити квартиру. А ми самі на себе працювали, аби заробити на житло. Ще й залізли у борги та брали кредит в банку. На щастя, мої батьки дали нам 5 тисяч доларів.
Тоді ми відсторонилися від пані Юстини. Ну от якщо вона за роки не захотіла допомогти, то нащо далі сподіватися? Тим паче, вона ходила і критикувала наш ремонт. То їй не так стоїть, там їй не так лежить. І вже у Володі закінчилося терпіння, він з нею дуже посварився на новосілля.
– Ти замість того, аби зуби вставляти, могла б про нас подумати? Чи ми тобі чужі люди?
– Я у Відні працювала на свої потреби. А ти вже дорослий, сам даси ради.
Ні на свята, ні на дні народження вона нічого не привозила. Навіть онукам на хрещення подарувала звичайні шоколадки. Ви не повірите, але навіть ніяких австрійських гостинців ніколи не отримували. Діти вже й самі не мали ніякого бажання спілкуватися з бабусею, бо вона робила, як справжня егоїстка.
І от тиждень тому пані Юстина остаточно вирішила повернутися додому. Привела собі повні сумки продуктів, одягу, ще якісь аксесуари та меблі додому. Ми її зустріли з вокзалу, допомогли речі довезти до квартири. Вона вручила онукам по 10 євро, обійняла і все.
А вчора мого чоловіка скоротили на роботі. Вова і так після початку війни отримував копійки, а тут взагалі йде питання про звільнення. Ми маємо деякі заощадження, але боюся, що їх надовго не вистачить. Мої батьки вже на пенсії, тому в них грошей просити буде дуже соромно.
Я переступила через свою гордість, забула про всі образи та пішла до пані Юстини. Ну якщо вона не може дати гроші, то нехай хоча б позичить нам. І це не на дурниці, а заради онуків.
– Гроші? Які гроші? Я вже тут залишилася, на заробітки не їду.
– Я розумію, але просто нам зараз дуже складно. Хоча б тисячу доларів на перший час.
– Ну тоді їдь сама на заробітки. Годі жебрати в родичів.
Така безсердечність свекрухи дуже образила, що я ледь стримувалася, аби не заплакати. Тільки коли приїхала додому, то про все розповіла чоловікові.
От не знаю, чому деякі заробітчанки такі скнари? Хіба їм гроші важливіші за рідню?
Напишіть нам в коментарях
