Напередодні весілля я дуже хвилювалася, як складеться моє сімейне життя. А раптом ми з Богданом не зможемо разом ужитися? Раптом наша любов перетвориться на щось таке, від чого захочеться позбутися.
Подруги мене заспокоювали, говорили, що це звичайний страх напередодні одруження. Не я перша, не я остання. І взагалі, ми з Богданом не перший рік знайомі. За чотири роки відносин встигли вивчити один одного.
І ось настав час дівич-вечора. Після кількох келихів зайшла мова про потойбіччя. Оля – моя найкраща подруга – зі знанням справи заявила:
– І все-таки я вірю, що доля кожної людини визначена наперед. Ось ви з Богданом, ще не одружилися, але десь існує хтось, хто знає про ваш шлюб вже все. До кінця ваших днів.
Я скептично посміхнулася:
– І хто ж це?
– Та хоч ворожка якась, – підхопила Леся, сестра нареченого.
– Так давайте сходимо до неї! – очі Мар’яни запалилися в передчутті пригод.
Не знаю, що на мене найшло, але я погодилася. Ворожка так ворожка. Оля тут же залізла в інтернет і знайшла адресу – Ірини. Якщо вірити її сайту, жінка вміла все: читати долі і міняти їх, робити всякі штуки. Створювати захисні амулети. Одним словом – майстриня на всі руки.
Записалися до неї на завтра на вісім.
Наступний ранок був прохолодним і похмурим. Вибираючись з дому, я була сумна та розлючена на подруг, які підкинули мені цю ідею.
Квартира Ірини була темною і лячною. Її не прикрашав навіть шикарний і недавно зроблений ремонт. Всюди були амулети. На вікнах висіли якісь містичні істоти. Звучала тиха і начебто спокійна музика, яка, тим не менш пробуджувала погані думки.
Ірина – жінка невизначеного віку з темними очима, не кліпаючи, дивилася на мене.
– Бачу вашу долю, як на долоні, тільки не знаю, чи казати.
– Говоріть! – нетерпляче відповіла я. Хоча, насправді, слухати мені не хотілося. Мені хотілося втекти. Добре хоч Богдан не знає, як його наречена напередодні весілля з глузду з’їхала.
– Біда вас чекає, – тихим голосом вимовила вона. – Лікарняна палата, бездітність, а до тридцяти років, ще й вдовою залишитеся.
Оля з Лесею гучно зітхнули. Очі їх наповнилися страхом. Себе я в той момент не бачила, але думаю, вигляд у мене був не менше розгублений.
– Але вам пощастило, – заявила Ірина. – За певну суму я можу зняти все це з вас.
І тут мене осяяло: Ось воно як! Ось де криється справжня причина моїх, нібито, бід.
Я взяла сумочку, встала і пішла. Подруги пішли за мною.
До слова, з того дня минуло вже двадцять років. Я – абсолютно здорова і дуже щаслива дружина і мама двох дітей. Я ходжу до церкви, і хочу сказати одне – будьте щасливі і ніколи, чуєте, ніколи не повторюйте моїх помилок!
