29 Березня, 2024
“Кoлu вона перeстyпила поріг нашого будинку, син yже пoмep. Лuше згoдом ми дізналися всю правду”

“Кoлu вона перeстyпила поріг нашого будинку, син yже пoмep. Лuше згoдом ми дізналися всю правду”

Син був завжди переконаний, що одружуватися треба раз і назавжди. Я зітхала, Олексію майже тридцять, а нареченої навіть на горизонті не спостерігається. Хотілося ще побачити онуків, поняньчитися з ними. Роки то летіли, мов птахи. Через пару тижнів він подзвонив, повідомив, що взяв путівки на три тижні, їде відпочивати в компанії з Аркадієм. Це його колишній однокласник, друг дитинства, хороший хлопець, правда теж все один.

– Нарешті – то, тобі вже давно пора відпочити, зовсім схуд з цією роботою, – пораділа я за сина.

-Та ні, мам, тобі здається. Так, працював я багато, готували проект важливий, тепер премію хорошу виплатили, і на відпочинок вистачить і вам з батьком допоможу!

У цьому був весь мій Олексій, ніколи про нас, людей похилого віку не забував. Але ж міг спокійно витратити все у відпустці. Провели ми з батьком сина в аеропорт, розцілували на прощання і повернулися додому нудьгувати і чекати. Пройшов тиждень відпочинку, як син подзвонив і почав обережно розмову:

– Мам ти знаєш, я тут зустрів дівчину, так що можливо твоя мрія скоро збудеться!

– Що за дівчина? – стривожилася я.

– Її звуть Дарина, мам, вона чудова: гарна, добра, ніжна, порядна.

По правді кажучи Олексій ще так жодного разу ні про кого не озивався.

– Льоша, хто вона? Чим займається?

– Даша з дитбудинку мама, тому вищу освіту отримати не змогла, зараз вона працює в кіоску, продає морозиво.

Ось тут руки у мене і затремтіли. Ну як так, син на хорошому рахунку в компанії, права рука начальника, знає дві іноземні мови, вирішив одружитися на безрідній продавщиці морозива. В голові моїй зовсім не вкладалося.

– Що ж жити з нею тобі, приїжджайте, познайомимося, поговоримо.

– Тільки вона приїде трохи пізніше, з роботою поки не виходить.

Увечері я переказала нашу розмову чоловікові. Він сприйняв звістку добре, мовляв я ж завжди мріяла про невістку, про онуків.

– Так ти ж її навіть і не бачила ще, а висновки вже зробила. Давай почекаємо, приїдуть, поговоримо. Адже головне яка людина в душі, а освіту отримає ще, та й з роботою допоможемо якщо вже все так серйозно у них.

Але сина так і не судилося нам було дочекатися. Через кілька днів його не стало. Розбuвся на машині, яка везла його в аеропорт. Аркадій отримав важкі тpaвми, але вижив. Це була жaхлива новина, не пам’ятаю як я все пережила, сам похopон, все було як в тумані. Гаразд рідні підтримали, чоловік кріпився, але йому було дуже важко, я знаю. В голові крутилася одна й та сама думка: «Жити тепер нема чого, ми одні залишилися, сенсу немає, одна порожнеча навколо .»

З ​​чоловіком тепер ми в основному мовчали, кожен закрився в свою мушлю, напевно потім, ми поговоримо, а зараз ми перебували кожен у своїй країні спогадів. Так минав час, а легше не ставало. Вже не знаю чому говорять, що час лікує.

Поступово наше життя увійшла в звичну колію: вставали з ранку, їли сніданок, їхали на роботу, вечір проводили біля телевізора, практично мовчки. Здавалося, радість назавжди покинула наш будинок. Минуло напевно місяців п’ять з моменту зaгuбелі Олексія, як одного вечора у двері подзвонили, я пішла відчиняти. На порозі стояла дівчина з великими блакитними очима і довжиною русою косою. Вона запитала Льошу.

– Його немає, – відповіла я.

– Як немає, поїхав? Я Дарина, ми познайомилися на відпочинку, він вам розповідав? – кліпала очима вона.

– Так, Даша розповідав. Олексій зaгuнув, п’ять місяців тому, рoзбuвся в автoкaтaстрофі.

– Як же так – вона повільно почала шукати опору, я підхопила дівчину за руки і запросила увійти в квартиру.

Тут вийшов на наші голоси чоловік. Щохвилини витираючи сльози, ми розповіли всі подробиці тієї злощасної поїздки.

– Інна Сергіївна, Андрій Петрович, вибачте, я нічого не знала. Думаю, поїду, як і обіцяла, з вами познайомлюсь. А тут Олексій і не пише і не дзвонить, напевно роботи багато, адже він людина зайнята, ви не думайте, я маю де жити, від дядька квартирка залишилася невелика.

Дарина все щебетала, витираючи сльози рукавом. Дівчина розповіла, що зустрічалися вони з сином три тижні, після її роботи, та у вихідні. Що полюбила Льошу дуже сильно.

– Ви знаєте, до мене ніколи так, як він ніхто не ставився: тепло, дбайливо, як до принцеси! Я ж в дитбудинку виросла, звикла огризатися, відбиватися. Все б віддала, щоб він тільки жив.

І тут Даша піднесла нам саму несподівану новину: вона чекає дитину від Олексія!

– Якщо ви не вірите, я згодна на експертизу! Тут чоловік м’яко взяв її за руку:

– Дарина, ну про яку експертизу мова. Ви – наша невістка, мати нашого майбутнього онука, знімайте куртку, мийте руки, зараз ми зберемо на стіл, вам з дороги підкріпитися треба.

Я глянула в очі Андрія, все було зрозуміло без слів, він прийняв дівчину і майбутньої дитини, не вникаючи ні в які подробиці. Тоді я подумала, що можливо він і правий, сам Бог послав нам це тендітне створіння, і малюка, якого вона носить під серцем.

Минуло кілька місяців, народився чудовий хлопчик, якого ми назвали Артем. Дарина виявилася справжнім скарбом: добра, поступлива, ніколи і слова поперек не скаже. Взагалі не невістка, а золото!

Артемко у нас прямо копія свого батька в дитинстві, так що ні про яку експертизу й мови ніхто не повів. Ось так ми тепер і живемо вчотирьох: Андрій, я, Дарина з Артемком.

Народження онука ніби вдихнуло в нас нові сили і ми прокинулися від довгого похмурого сну. Звичайно бiль втрати ще нагадує про себе, і навряд чи коли-небудь вщухне, але набагато легше переживати її всім разом, адже нам тепер є для кого жити!

Джерело:lisovasotnya.info

Залишити відповідь