– Таке враження, що наче я для себе стараюся, – ображено розповідає 67-річна Галина Степанівна. – А я не для себе, для внучки своєї хочу, як краще. Записала її на англійську мову і на фігурне катання, як в минулому році, ну що, це так багато, чи що? Спортом обов’язково потрібно займатися здоровій дитині, адже від цього лише користь, це навіть не обговорюється. І без іноземної мови зараз нікуди. Принесла дочці документи на оплату від тренера і за уроки з англійської мови, щоб вона підписала. Але отримала відповідь, яка мене не дуже порадувала.
– Так? А що таке?
– Справа в тому, що дочка моя мені заявила: “Мамо, з кружками і студіями в цьому році зав’язуємо, тим більше з фігурним катанням, занадто дорого це”. Я кажу – Людо, за нормальні заняття недорого, там викладачі дуже хороші. Ні, ну можна в школі на гурток макраме ходити за сто гривень, але толку від цього? Тільки час свій витрачати даремно. А Людмила влаштувала мені істерику на рівному місці! Мамо, каже, ти взагалі вже зв’язок з реальністю втратила. Поглянь навколо, що діється, криза зараз серйозна. А ти як в іншому світі живеш – сидиш у мене на шиї, гроші витрачаєш і не бачиш берегів. Варто зупинитися і гарно все обдумати.
Галина Степанівна дуже ображена на свою дочку до глибини душі, адже вона не витрачає гроші своєї доньки на себе, вона для своєї рідної онучки старається. А нахлібницею вона себе зовсім не вважає. Хоча живе, звичайно, цілком і повністю на гроші дочки Людмили. Та працює на хорошій роботі, їй пощастило свого часу влаштуватися на хорошу фірму, отримує дуже добру зарплату. Колись ця сума здавалася Галині Степанівні просто астрономічною. Зараз, поживши кілька років в столиці, вона вже, звичайно, так не вважає.
– Нормальна зарплата для трьох осіб, щоб жити гідно, а не виживати самим у місті! – розповідає Галина Степанівна. – Але так у нас і витрати не як в провінції. Маринці купили комп’ютер, телефон хороший, оплачуємо секції для онучки, одягаємо її гарненько, дівчинці це таки дуже важливо. Щороку обов’язково до моря везу, щоб імунітет був у неї хороший, і кругозір знову ж. Ну, в школу і на заняття, коли Людмилі ніколи нас підвезти, викликаю таксі за гроші. Не в метро ж лізти, там зараз людей багато.
Грошима в родині повністю розпоряджається Галина Степанівна, а як інакше, вона ж готує, купує продукти, сидить з одинадцятирічною онукою Маринкою. Весь побут на ній – готування, прибирання, догляд за одягом. Якщо щось в квартирі ламається, губиться, виходить з ладу – Галина Степанівна, навіть не думаючи, відразу купує нове. Зараз ось внучку до школи збирала теж вона. Людмилі всім цим займатися просто ніколи – з ранку до ночі вона працює, не бачачи світла білого.
– А тут побачила, що ми з Мариною до школи купили, аж завелася: навіщо, мовляв, стільки одягу, куди, ще ж і з минулого року залишилося? Тут на весь її п’ятий «а» клас речей вистачить! Ну де багато? У дитини повинен бути запас і вибір! А торішні речі застаріли, та й замалі. Нехай ходить в новому! Людмила тільки зітхає – витрачаєш гроші на дурниці.
Свою зарплатну карту Людмила давним-давно віддала матері. Залишає собі зовсім невелику суму на обід і на заправку авто. Є у Галини Степанівни ще друга карта є – її власна. Туди приходить пенсія, але її літня жінка навіть не знімає.
– Там накопичується на чорний день! – пояснює вона якось своїй доньці.
Власне, собі Галина Степанівна нічого не купує, всю зарплату дочки витрачає на побут, на якісь загальні витрати і на Марину. Хіба що іноді користується платною медициною, купує одяг, але лише найнеобхідніший. Ну і харчується, звичайно, краще, ніж більшість її ровесниць, які живуть на пенсію. На їжі вони не особливо економлять, продукти беруть свіжі, якісні, розмірковуючи, що «краще взяти менше, але краще».
– Найголовніше, що квартира у нас з Людою своя, не знімається, за оренду ні копійки ми не віддаємо! – каже Галина Степанівна. – Маленька, правда. Ми ж з Людою, як тут в столиці кажуть, «приїжджі». З маленького містечка родом. Спочатку Люда сюди приїхала, вирушила в двадцять п’ять років підкорювати столицю. Зняла квартиру, влаштувалася на роботу, з часом зустріла чоловіка, вийшла заміж і народила Марину. Тільки з чоловіком прожили вони недовго, років через три і розлучилися.
Людмила хотіла їхати до матері в маленьке містечко – дитина маленька, грошей не було, квартира, в якій жили, належала колишньому чоловікові. Ну аліменти були, але не дуже великі. На ці гроші потрібно було примудритися зняти житло, найняти няню і купити їжі їм з донькою на місяць. Завдання не з легких.
– Подзвонила мені, каже, так і так, їдемо до тебе, зустрічай. А я їй відповідаю – а може, краще я до вас?
Спочатку ця думка здалася якоюсь зовсім нереальною, фантастикою, але в підсумку так і зробили. Галина Степанівна продала свою трикімнатну квартиру в маленькому містечку, прямо разом з усіма меблями, і приїхала до дочки з валізою в столицю.
У столиці купили невелику двокімнатну квартиру – звичайно, довелося додати значну суму, мати вклала всі свої накопичення, та ще й взяла в банку невеликий кредит, який виплачувала Людмила. Тій дуже пощастило: з невеликою допомогою колишньої свекрухи вже після розлучення влаштувалася на гарну роботу, ту саму, де працює і зараз. Спочатку зарплата була набагато нижче, але Люда змогла зачепитися, показати себе. Буквально жила на роботі, благо, що приїхала мама повністю взяла на себе трирічну на той момент маленьку Маринку.
І ось побудувала кар’єру, досягла справжнього великого успіху.
– Тільки змінилася моя донька не в кращу сторону! – зітхає мати. – Раніше якось і не турбувалася про гроші. А тепер я тільки і чую від неї – дорого, навіщо купила, можна було обійтися, старе ще є. А днями взагалі заявила – сидиш у мене на шиї! Я аж заплакала. Добре так сиджу! Кинула все, квартиру там продала, тут купила, повністю взяла на себе побут та турботи усі домашні і за дитиною. Мию їм, перу, прасую, готую, цілий день як білка в колесі. І це я, виявляється, на шиї сиджу! А я чомусь думала, що дехто сидить у мене.
Мати дуже ображається на доньку, але вороття немає, не знає що робити.
