20 июня, 2021
І коли бабця твоя помре, тебе в дитячий будинок запроторять. Ось там і заживеш, — ніяк не вгамовувався товстун, дражнячи хлопчика все більше і більше

І коли бабця твоя помре, тебе в дитячий будинок запроторять. Ось там і заживеш, — ніяк не вгамовувався товстун, дражнячи хлопчика все більше і більше

— Проходь, чого встав? Рота роззявив. У тебе немає такого і ніколи не буде! Роззява! Роззява! — почав дражнитися товстий хлопчисько, крутячи в руках нову машинку.

— А ти, а ти … ти товстий! Ось! — промовив Влад і презирливо примружив очі.

— Заздри мовчки, — хмикнув товстун. — Це тому що мені є що поїсти. Мене мамка смачно годує. Пирогами, пельменями, а твоя бабка тобі кістки тільки дає гризти, — додав хлопчисько і вибухнув гучним реготом.

Влад від образи з усієї сили стиснув губи, вони одразу побіліли. Хлопчик ріс з бабусею, матері своєї не знав.

Харчувалися вони на мізерну пенсію бабусі, зрозуміло, що зводили кінці з кінцями.

Бабуся була старенька, ледве ходила, тому Владу доводилося все нести на своїх тендітних плечах.

— І коли бабця твоя відкинеться, тебе в дитячий будинок запроторять. Ось там і заживеш, — ніяк не вгамовувався товстун, дражнячи хлопчика все більше і більше.

— Звідки знаєш? — сторопів Влад і закліпав очима.

— Мати сказала, — сухо випалив товстий і, діставши з кишені цукерку, почав голосно шелестіти фантиком.

Влад не чув, що ще ніс хлопчисько, він був шокований новиною.

Схопивши з лавочки перетягнутий ізолентою іграшковий самоскид, який він знайшов в смітнику, хлопчик побіг додому.

По дорозі він думав про те, як буде один, без бабусі, нікому не потрібний і ніким не зрозумілий.

— Бабцю, ти тільки живи, добре? — вбіг хлопчисько в будинок, розмазуючи по обличчю сльози.

Старенька підвелася з ліжка і присіла на його краєчок:

— Владе, ти чого, внучок? Куди ж я подінуся? — додала бабуся і голосно закашлялась.

— Ванька сказав, а йому — мати.

— Не слухай ти його, він поганий. Приляжу я, — ледь чутно промовила старенька і знову лягла в ліжко.

Влад дивився на неї і розумів, що бабусі зовсім погано. Почала багато кашляти, майже не встає з ліжка.

Але грошей на ліки не було, до того ж вони ще були винні в сусідньому магазині.

Влад зупинився перед старим дзеркалом в передпокої і голосно промовив:

— Я зможу!

Через пару хвилин він уже стояв у аптеці.

— Тітонько, ну давайте я вам підлогу помию. Бабусі дуже потрібні ліки. Вона без них помре, а мене в дитячий будинок здадуть, — нарікав Влад, ледве стримуючи сльози.

— Туди тобі й дорога, жебрак! А ну йди звідси! — аптекарка злобно замахнулася рукою. — Іди, кому сказала.

— Хто вам так дозволив розмовляти з дитиною? — втрутилася молода дівчина, яка весь цей час стояла біля вітрини.

Аптекарка відразу ж зніяковіла і почала виправдовуватися.

— Що з бабусею? — поцікавилася незнайомка.

— Хворіє, кашляє, — настовбурчивши губи, відповів хлопчик.

— Зараз купимо все, що їй потрібно, — відповіла дівчина і почала називати аптекарці незнайомі Владу слова.

Старенька пішла на поправку, дівчина дуже часто провідувала і хлопчика, і його бабусю.

Коли бабусі не стало, незнайомка усиновила хлопчика, який за цей час сильно звик до неї.

Цією незнайомкою була я. Владу зараз двадцять п’ять років. Він вивчився на лікаря і дуже дбайливо ставиться до людей похилого віку.

УВАГА ЦЯ СТАТТЯ МІСТИТЬ ТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР !! НЕ ПРИЙМАЙТЕ НІЯКИХ РІШЕНЬ НЕ ПОРАДИВШИСЬ ЗІ СВОЇМ ЛІКАРЕМ!!!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *