Напевно, років 10 вже ходжу до одного стоматолога. Хороший мужик він і лікар від Бога, як то кажуть. Ми з ним уже як товариші, завжди можемо поговорити про своє. І ось одного разу було щось дивне. Дзвоню я йому, щоб записатися на прийом. Довго не брав трубку, не схоже на нього.
– Привіт, Борисовичу. Ти як? Щось трапилося?
– Та ні … Все добре, – відповів доктор.
– Я до тебе збираюся заскочити, – все далі бадьоро продовжую я.
Мовчить. Дивно …
– Алло, ти мене чуєш? – голосно крикнув я в трубку.
– Так, так, чую. Не зможу тебе зараз прийняти. У мене є колега хороший, скину тобі номер, зробить все добре. Незручно зараз говорити. Давай, – і скинув виклик.
Хоч номер він і скинув, але до іншого лікаря я не хотів йти. Вирішив, може він просто зайнятий зараз, подзвоню потім. Зуби не в критичному стані, зможу почекати. Набираю через пару днів:
– Алло, Борисовичу. Я вирішив, що не хочу міняти стоматолога, та й легше стало. Тебе буду чекати.
– Точно? – недовірливо питає доктор.
– Звісно! Ти ж живий, навіщо мені інший лікар.
Доктор трохи помовчав і відповів:
– Я радий буду тобі допомогти, але навряд чи це станеться незабаром. Ти не запускай зуби, щоб гірше не було.
Я вирішив не здаватися:
– Не переживай, я буду чекати тебе стільки, скільки буде потрібно.
– Добре … я зараз у від’їзді, передзвони мені через пару місяців.
І ось, через місяць, набираю по все тому ж телефоні. Борисовичу продовжує відмовлятися і пропонує мені знову іншого лікаря. Зуб вже почав мене конкретно мучити, але я продовжив чекати свого лікаря.
Через тиждень телефонує мені Борисович:
– Як ти там? Сходив на прийом?
– Та ти чого, Борисовичу! Тільки тебе чекаю!
– Правда? Тоді давай сьогодні до 9 години вечора.
– А чого не вночі? – жартую я, хоча сам був трохи злий на Борисовича.
Вже починаю збиратися на прийом, як дзвонить Борисовичу і скасовує запис. Я відчував, що йому незручно, тому не міг сердитися на нього. Домовилися на наступний тиждень.
І ось, нарешті ми зустрілися. Борисович помітно схуд, але був з хорошим настроєм. Клініка була порожня, склалося враження, що мене підпільно приймають, та й лікар нервував.
Після виконаної роботи Борисовичу запитує:
– Як пломба? Зручно?
– Все, як завжди, чудово! Скільки з мене?
Лікар мовчить, бачу, що в очах сльози. Я не розумію що трапилось.
– Ти чого? Я щось не так сказав?
– Ти вибач мене, а грошей не потрібно. Ти ж чекав мене!
Тільки потім я дізнався, що у Борисовичу був інсульт, важкий випадок. Він був частково паралізований. Лікарі не давали ніяких гарантій на нормальне життя, що вже говорити про стоматологію.
Сім’я вже опустила руки, а Борисовичу говорив: «Я не здамся. Мене чекає пацієнт, я повинен йому допомогти ».
Він проходив реабілітацію і думав тільки тому, щоб я його дочекався.
Я був його першим пацієнтом після інсульту і допоміг йому знову повірити в свої сили.
