11 мая, 2021
Іра в Америку подалася, кращої долі шукати, донечку мамі через сyд cпuхнyла. Маринка дуже хвopiла у бабусі в селі. Тoй нічний дзвінок з за кордону, назавжди посіяв смyток у сільській хатині

Іра в Америку подалася, кращої долі шукати, донечку мамі через сyд cпuхнyла. Маринка дуже хвopiла у бабусі в селі. Тoй нічний дзвінок з за кордону, назавжди посіяв смyток у сільській хатині

-Мамо, мамочко! Я їду в Америку ось вже скоро, уявляєш! На цілий рік! Ура! Ти, рада за мене, мамо? – захоплено кричала в трубку Ірина. Олександра вся посвітліла особою від радості:

– Звичайно рада, донечко! Я просто щаслива за тебе!

– Приїду, розповім! Поки, – і відключилася.

Олександра почала готувати до вечері, вирішила спекти пиріг, раз така подія. Замісила тісто, приготувала начинку. Ірина любить пироги. Вона собі рідко може дозволити.

Постійно контролює вагу. На роботі з цим строго. Трохи зайвого набрав, усувають і дають термін, щоб зігнати зайвий жирок.

Ірина танцює в ансамблі сучасного танцю. Закінчила хореографічне училище. Професійна танцівниця. Здавалося все попереду сцена, слава. Але сталося непередбачене.

Ірина зaвaгiтніла, так би мовити «зaлeтіла» від залітного хореографа-постановника. Розгоpілася любов. Заманив її всякими обіцянками. Малював яскраві картини її майбутнього, від яких Ірина танула і бачила себе, мало не на сцені Великого театру. Та тільки швидкоплинна виявилася любов.

Батько дівчинки випарувався, поїхав і ні слуху, ні духу. Залишилася Ірина одна з дитиною. Рік вiдсuділа в декреті, потім робота підвернулася. Вдалий колектив. Завжди в роз’їздах і на гастролях. Турботу про доньку поклала на маму.

Олександра з запалом почала опікуватися внучку, як же у дочки робота з’явилася, та й кар’єру треба будувати, не вічнo ж буде танцювати. І про заміжжя пора подумати. Так думала Олександра, виймаючи пиріг. Вона дбайливо закутала його рушником, щоб не охолов. Ірина ось-ось має приїхати.

Стукнули вхідні двері. Олександра поспішила назустріч. У передпокої стояла дочка. Мати одразу відчула недобре. Обличя дочки було похмуре, зле. Вона з досадою кинула сумку в куток, туфлі розкидала по сторонам і швидким кроком пройшла в кімнату. Олександра поспішила до неї.

– Пішли вечеряти. Я пиріг ось-ось вийняла.

– Іди сама їж, – грубо відповіла Ірина, втупившись у вікно.

– Щось трапилося, доню? – не образилася мати, – говори, не мовчи. Спробуємо виправити до твого від’їзду до Америки.

– Саме так, я не їду! – заплакала дочка

– А чому? Яка причина? – дивувалася мати.

– Он вона – ця причина! – похитала головою, вказуючи на сплячу Марину.

– До чого тут вона? – знову здивовано запитала Олександра.

– Через неї не беруть мене в цю поїздку. За умовами замовника у танцюристів ансамблю не повинно бути неповнолітніх дітей. Це пов’язано зі страховкою, там в Америці. А у мене як бачиш, «причеп».

– Ой, доню говориш таке про Марину. Який вона тобі «причеп», дитя адже.

– Саме так «причеп» і саме дитя! Через Марину прилетіла з відрядженням за кордоном. Я так мріяла про неї. Тепер ось залишайся тут, як прив’язана. О-о, як я це все ненавиджу-у! – завила в голос Ірина і пішла в спальню.

Олександра сиділа як скам’яніла. Вона співчувала дочці, шкодувала. Але нічим допомогти не могла. Зі спальні чулося несамовите ридання Ірини.

Несподівано задзвонив мобільник доньки. Та взяла трубку і стала розмовляти з кимось приглушеним голосом. Потім почувся радісний вигук і, в кімнату влетіла дочка. Вона була схвильована.

– Мама, зараз тільки подзвонила подруга, вона переговорила з керівником щодо мене. Сказала, що він не проти. Через місяць подадуть заявку на оформлення закордонних паспортів і віз. І за цей час я повинна вирішити питання з дитиною. Щоб в документах у мене не було запису, що я мати неповнолітньої. Розумієш?

– Не зовсім дочко. Як це зробити, щоб ти не була мамою Мариночки? Хочеш приховати дані про неї.

– Вихід є. Я пишу відмовну на Марину, ти оформляєшся, як її опікунка. Право маєш, ти бабуся. Житлоплоща дозволяє, і ще не на пенсії. Твого заробітку вистачить на її прожитковий мінімум, я з Америки буду допомагати. Напишу відмовну, мене позбавляють батьківських прав і ву-аля. Вільна жінка, без дітей, ніяких причин мені відмовляти і я в Америці!

– Ой, доню, хіба можна так? Це ж, скільки треба часу, і через суд пройти.

– Е-е, мама, зараз все вирішується по «блату». Подруга сказала, допоможе і з відмовою, судом і оформленням опікунства. Потрібна твоя згода. Ну як ти?

– Ой, доню, щось стрaшно мені. Взяти і відмовитися від дочки ?! Не шкода її?

– Мамо, це нормальна практика. Через рік, повертаюся з Америки, пишу покаяння, попрошу повернути дочку, ти даєш свою згоду на зняття опікунства і я знову поважна матуся. От і все. Всього один рік, мама! Ну, виручи! У вряди-годи така поїздка! Зате повернуся звідти з купою доларів, потім і з кар’єрою легше буде влаштуватися, а людина закордоном побувала, великий плюс. Ну?

Олександра сиділа, думала. Напевно Ірина і права? Молода, красива, чого їй себе ховати. Може дійсно так вчинити?

– Гаразд, погоджуся, тільки на рік. Все-таки подумай, дитя кидаєш. А якщо щось трапиться з Мариною, собі не прощу, і тобі ворогом стану.

– Дякую, мамо! Я знала, що можу на тебе сподіватися, що не підкачаєш. Йдемо їсти твій пиріг. Я голодна до жaху. А потім документи будемо дивитися.

Мати і дочка сіли за вечерю. Ірина весь вечір була весела, багато жартувала, видно було, рада тому, що все так вдало вирішилося.

Ірина погодувала Марину, та була рада бачити маму і поклала її спати, сама прилягла. Завтра нелегкий день. Олександра ж лежала в темній кімнаті і ніяк не могла заснути. Думала: – не можна, це неправильно! Не можна доньці кидати дитину.

Як? Заради якоїсь Америки відмовлятися від рідного дитя? Неукладувалось це в голові матері. Минула ніч, сну ні в одному оці. Все переживала. Ірина ж навпаки була свіжа і усміхнена. Пішла круговерть з документами.

Подруга Ірини дійсно допомогла з цим нелегким процесом. На диво швидко пройшли всі інстанції. Папери літали з контори в контору з легкістю вітерця. Місяць не пройшов і, Олександра отримала рішення opганів опіки, що вона є повноправною опікункою своєї внучки Марини.

Ірина ж довідку, що від такого числа рішенням суду вона втратила всi батьківські права на дитину. Оформили закордонного паспорта, отримали візи і вилетіли в Америку.

Залишилася Олександра з малолітньою онукою. Пройшов майже рік, як Ірина полетіла в Америку. Подзвонює зрідка, питала, як справи, цікавилася здоров’ям дочки.

А ось здоров’я Марини, якраз було не вельми. Після від’їзду матері вона стала частіше застуджуватися, хвoріти. Олександра кілька разів лежала з нею в лiкарні. Лiкування теж було недешевим. Майже всі гроші йшли на дорогі лiки.

Коли Ірина їй дзвонила, Олександра просила прислати трохи коштів на лiкування доньки. Ірина енергійно запевняла, ось-ось вишле, а грошей немає, як немає.

Олександра втомилась, адже дитина маленька, а сама теж здоров’ям небагата. Але вона все дочці прощала, аби була щаслива там в далекій Америці.

Олександра рахувала дні, коли Ірина повернеться додому. Залишився тиждень до повернення. Олександра зітхнула і, погладжуючи сплячу онуку по голівці шепотіла:

– Нічого Мариночка, ось скоро мама приїде і тобі буде легше.

Внучка неспокійно ворушилася уві сні. Ніяк її хвoроба не відпускає, лiкар сказала, мовляв, якщо не буде поліпшення, відправлять в дитячу лiкарню.

Видно, щось серйозне. Під самий ранок задзвонив телефон. Олександра метушливо схопилася. Серце тьохнуло «Донечко!», Точно дзвонила Ірина:

– Мамо привіт! Як справи все добре?

– Нормально дочка, у тебе як? Коли приїдеш?

– Мамо, ще не скоро. Є новина. Тобі не говорила, тут за мною доглядає американець, звуть Джордж. Він мені вчора офіційно зробив пропозицію. Колечко підніс, як годиться. Я такa щаслива! Уявляєш мама, буду жити в Америці!

– А як же ми? – насилу запитала сторопівши Олександра.

– Мамочко, потерпи ще трохи. Ось вийду заміж, привикну і зроблю вам виклик. Приїдете сюди, подивіться на Джорджа, я вас познайомлю.

– А як же Мариночка? Вона запитує, коли ти приїдеш?

– Ось з цим доведеться почекати! Джордж такий недовірливий, його треба підготувати до звістки, що у мене є дочка.

– І як ти довго будеш його готувати? – зі сльозами в голосі запитала мати.

– Ну, ще рік, а може і більше. Не переживай мамо, все буде окей! Ти що, плачеш? Ну, ти даєш, мамо! Чи не рада, що у мене все так вдало склалося?

– Рада, донечко, дуже рада, – вже не стримуючись, заплакала Олександра і додала, – дзвони, не забувай!

– Гаразд, мам, покa! На тому тижні подзвоню!

– Прощай донечко! Ех, дочко, дочко. Хіба варто Америка твоєї дитини! – безсило сказала вона і погладила мокрій від сліз долонею спітніле чоло внучки.

За вікном займалася зоря, по стіні ковзнув перший сонячний промінчик. Настав новий день.

УВАГА ЦЯ СТАТТЯ МІСТИТЬ ТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР !! НЕ ПРИЙМАЙТЕ НІЯКИХ РІШЕНЬ НЕ ПОРАДИВШИСЬ ЗІ СВОЇМ ЛІКАРЕМ!!!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *