21 Лютого, 2024
Якщо ваше життя зайшло у глухий кут, не забувайте – за кермом саме Ви…

Якщо ваше життя зайшло у глухий кут, не забувайте – за кермом саме Ви…

Багато років тому моя знайома збиралася піти з роботи. Обстановка у колективі стала нестерпною, зарплата не підвищувалася, а нервові клітини повільно відновлювалися. Іра довго терпіла, але потім зважилася стрибнути зі скелі і піти в нікуди.

Однак, коли вона поділилася своїми міркуваннями зі своєю найближчою подругою, та збила з неї запал, поставивши одне питання: «А в тебе є подушка безпеки?».

У Іри була лише одна подушка – та, на якій вона спала щоночі і яку через день поливала сльозами. У заначці, звичайно, були гроші, але назвати їх подушкою безпеки не повернувся б язик.

– Це погано, – резюмувала подруга. – Треба мати бодай на рік.

Чому саме на рік, а не на 2-3 місяці чи 5 років подруга не пояснила.

Але Іра охнула. Вона була молода, здорова і бездітна, жила в квартирі, яка дісталася їй від бабусі, вдома був запас продуктів, а в місті – знайомі, готові, якщо що, допомогти перекрутитися з грошима. Проте ці бонуси одразу померкли.

Іра вирішила створити свою «подушку». Вона викинула геть думки про швидке звільнення, зчепила зуби, втерла сльози, затягла тугіше пасок і кинулася грудьми на амбразуру. Півроку вона пахала як Папа Карло, економила на сірниках та їжі, і терпіла, терпіла, терпіла.

За півроку потрібна сума зібралася. Іра видихнула і одразу ж звільнилася.

Незабаром пішла на співбесіду. Вона була успішною. Більше того, її взяли на посаду рангом вище за попередню з окладом, який перевищував її колишній удвічі.

Подушка безпеки Ірі так і не знадобилася. Зате знадобився психолог, щоб переробити стрес і перемогти безсоння.


Світлана вже півроку потихеньку шукала роботу. Вона сиділа в офісі від дзвінка до дзвінка, тому по співбесідах не ходила, але відстежувала вакансії на сайтах. Пропозицій було – обійняти та плакати. А зарплата ще гірша. Але залишатися на колишньому місці було нереально – у неї постійно хворіли діти, відпрошуватись чи брати лікарняний їй було вже соромно. Шеф хмурив брови і недвозначно натякав на те, що їм доведеться розлучитися. Та вона й сама це розуміла, але виходу не бачила.

Одного разу, їдучи з корпоративу, Світлана опинилася в одному таксі з секретаркою шефа, яскравою, модною дівчинкою, з якою Світлана від сили пов’язала до цього пару слів.

Про що їм було говорити – запареній життям матері-одиночці та молодому безтурботному дівчиськові?

Але чи то Світлана трохи перебрала, чи їй так потрібні були вільні вуха, але вона відверто поділилася своїм наболілим.

Наступного дня Світлана, протверезівши, сильно пожаліла про свою відвертість – чого доброго секретарка ще донесе на неї шефу, і тоді Світлана взагалі виявиться біля розбитого корита.

Злякавшись, вона відгукнулася на першу вакансію: жахливий графік роботи, сусіднє місто, робота за її спеціальністю – але все краще, ніж опинитися на вулиці.

Світлані призначили співбесіду і їй довелося йти в головний офіс, щоб відпроситися у шефа. У приймальні вона, звичайно, зустрілася із секретаркою. Згадувати про їхню поїздку і свої одкровення Світлані було ніяково, і вона вдала, що нічого не пам’ятає. Секретарка ж, навпаки, кидала багатозначні погляди і спритно жонглюючи телефонами, намагалася встановити зі Світланою зоровий контакт. Коли прийомна спорожніла, вона підійшла до Світлани і змовницьки усміхнувшись, засунула їй згорнутий навпіл листок.

Розгорнувши його, Світлана не повірила очам – це був лист із описом вакансії, яка повністю відповідала тому, що вона шукала. Навіщо її надіслали на адресу головного офісу – залишалося лише гадати.

Так чи інакше, Світлана отримала день за свій рахунок від начальника і використала його за призначенням – сходила за адресою, вказаною у листі та незабаром отримала роботу своєї мрії – поряд з домом, з вільним графіком та гарною перспективою.


Якось ми з чоловіком були у закордонній поїздці. Щоб дістатися до готелю, ми сіли в поїзд, який курсував від аеропорту до центру міста. Оскільки дорога була не близька, у вагон згодом набилося стільки людей, що ми зі своїми валізами виявилися притиснутими до протилежних від входу дверей.

Коли до нашої станції залишалася пара зупинок, ми занепокоїлися і запитали людей, які стоять попереду – хто з них виходить і зможе нас випустити. По-англійськи нам відповіла тільки одна пара, яка стояла біля самого виходу, тому ми зрозуміли, що нам доведеться діяти рішуче і прямолінійно – проштовхуватися крізь людей, можливо, таранячи їх своїми валізами та щедро розсипаючи вибачення.

Одна ця думка викликала в мене піт на лобі.

Як тут поїзд зупинився і… відчинилися двері позаду нас.

Не вірячи своєму щастю, ми викотилися на платформу, нікому не переїхавши ноги.

Часто в ситуаціях, в які ми потрапляємо, шлях до виходу бачиться далеким, болісним і болючим. А іноді здається, що його взагалі немає. Але життя – це щось більше, ніж наші уявлення про нього.

Воно щедре на несподівані повороти сюжету, і іноді дає зрозуміти, що не варто лякати себе заздалегідь, адже двері з нашої пастки можуть відчинитися зовсім із несподіваного боку.

©️ Дарина Ісаченко

Джерело

Залишити відповідь