5 декабря, 2020
Якби хтось раніше мені сказав, що відчуває такі почуття до нерідних дітей, засудила б. Як можна, це ж діти! Але тепер, все частіше і частіше думаю про те, що діти потрібні тільки своїм, рідним батькам, а інші люди їх любити не зобов’язані, і яку помилку зробила я, що зруйнувала перший шлюб і вступила в другій. Відчуваю себе в душі справжньою злою мачухою

Якби хтось раніше мені сказав, що відчуває такі почуття до нерідних дітей, засудила б. Як можна, це ж діти! Але тепер, все частіше і частіше думаю про те, що діти потрібні тільки своїм, рідним батькам, а інші люди їх любити не зобов’язані, і яку помилку зробила я, що зруйнувала перший шлюб і вступила в другій. Відчуваю себе в душі справжньою злою мачухою

Жінки, прошу вас, благаю, не руйнуйте сім’ю, якщо є хоч крапля сумніву! Особливо, якщо в шлюбі є діти!

Заміж вийшла в 20 років за свого першого чоловіка. Народилася донечка Настя. Андрій любив погуляти з друзями, випити і через це ми часто сварилися. А в цілому, жили як всі, не гірше не краще. Згодом охололи один до одного, перестали цікавитися справами. Віддалялися все сильніше.

Були й приємні моменти в нашому житті, але на той час, коли у мене зав’язалися стосунки на стороні, здавалося, що все, гірше немає куди і шлюб вже не врятувати.

Я розповіла Андрієві, що полюбила іншого, і подала на розлучення. Ось тільки Настя не захотіла переїжджати, залишилася жити з татом. Тоді я була впевнена у правильності свого рішення, і що з часом дочка буде жити зі мною, але по факту Настя віддалилася від мене, приїжджає на вихідні, душа болить від того, що не бачу її щодня, не можу про неї піклуватися.

З другим чоловіком Миколою живемо 1,5 року. Спочатку почуття були дуже трепетні, ми не могли намилуватись один одним, я була впевнена, це вона – Любов. Микола був і залишається уважним, турботливим, ніжним. А я зараз за собою помічаю, що моя любов і ніжність згасає, а мені й не хочеться її підтримувати, а це так сумно.

У Миколи є син, 10 років. Артем живе з нами, тому що мами його не стало рік тому. В останні пів року, а може й раніше, стала помічати за собою негатив по відношенню до хлопчика, помічаю, наприклад, що він поїв і накришив, або забруднився, або лінується робити уроки, або намалював малюнок – криво і некрасиво.

Мені не хочеться його обіймати, цілувати, розмовляти з ним, дізнаватися як його справи і як настрій, доглядати, причісувати, годувати, лікувати, коли захворіє, в загальному, все те, що зазвичай робить мама для своєї дитини – турбота і увага

Свою Настю я люблю, мені приємно купувати для неї одяг, гостинці, обіймати, цілувати, і інше, а до Артема не відчуваю нічого такого. Звичайно, я цього не кажу вголос і не показую своєю поведінкою, намагаюся не показувати. Артем дуже схожий на свою покійну матір, і я іноді ловлю себе на думці, що мені неприємний його вигляд. Хоча дитина мені не грубить, не хамить, слухається.

Від цього так противно на душі, але не можу змусити себе любити Артема. Якби хтось раніше мені сказав, що відчуває такі почуття до нерідних дітей, засудила б. Як можна, це ж діти! Але тепер, все частіше і частіше думаю про те, що діти потрібні тільки своїм рідним батькам, а інші люди їх любити не зобов’язані в принципі, і яку страшну помилку зробила я, що зруйнувала перший шлюб і вступила в другій. Відчуваю себе в душі справжньою злою мачухою.

Напевно, в мені ще говорять ревнощі до Миколи, адже він живе зі своїм сином, а я не можу жити зі своєю донькою, хоча він не винен в цьому звичайно.

А може, я взагалі не здатна любити? Як бути? Продовжувати терпіти не люблячу дитину поруч, зціпивши зуби, і сходити з розуму по рідній доньці? Чи звільнити вже від себе цих людей, Миколу і його сина Артема, від жінки нездатної до співчуття і любові?

Чи є якийсь спосіб прийняти нерідну дитину, хоча б не відчувати до неї відрази?

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *