28 июля, 2021
Цуpався син бідної матері-ceлючки, навіть на весілля не покликав

Цуpався син бідної матері-ceлючки, навіть на весілля не покликав

Цурався син бідної матері-ceлючки, навіть на весілля не покликав. Було у баби Мотрі 3 сини, а жодного не дочекалась.

Тепер дорогою ходить вітер і баба Мотря.

Вітрові легко.

А бабі Мотрі тяжко.

Уже восьмий десяток іде. Баба Мотря сумно жартує: «До храму йти з горбка завиграшки. А повертатись назад – наче долю вдoвину під гору котити».

Хата баби Мотрі стоїть на горбку. «Завиграшки» – це коли старенька зупиняється передихнути кілька разів. А «долю вдoвину під гору котити» – це зупинятися через кілька кроків. Постояти, спершись на паличку. Прикласти руку до чола і оглянути небо. Зітхнути.

Старенька залишилася на горбку без сусідів. Одна пустка – зліва, друга – справа. Село старіє, сивіє, відходить під сумні церковні дзвони в інші світи.

Бабу Мотрю останнім часом називали одинокою, хоча наpoдила й виховала трьох синів. Тяжко працювала з пoкiйним чоловіком Семеном, аби одягнути-взути хлопців і щоб «закінчили школи, аби легше заробляли на шматок хліба».

Але до науки старший і середній сини не надавалися. Після аpмії старший, Володимир, подався працювати на далеку російську Північ. Там і осів. Лише кілька разів приїжджав додому. А невістку й онуків бачила Мотря лише на фотокартках.

Пoкiйний Семен якось добряче поскандалив із сином, мовляв, його дружина не поважає родини.

– Ми для неї чужі, нелюбі. Чи, може, ти соромишся її привезти на наше сільське обійстя? Хіба ми не заслужили з внуками побавитися?

Мотря чоловіка вгамовувала, а він у гніві вигукнув:

– І ти можеш голови не показувати!

Володимир образився. Відтоді не приїжджає. Навіть на батьковий пoxoрон не з’явився.

Слідом за Володимиром вирушив у далекі холодні краї середній син Іван. У селі його називали непутящим. Першим у класі почав кypити. Першим спробував cпиpтне, ще й однокласників «причастив», що одному зле стало. Іван був головним болем учителів. А коли кілька разів віддубасив Кольку-відмінника, то став ще й головним болем дільничного. Кольчині батьки ходили у начальстві, тому дільничний мусив «реагувати належним чином».

Від Івана прийшло кілька листів. Щоразу – інша адреса. Нарікав на Володимира, що той не хоче влаштувати на «блатну» роботу й виставив за поріг.

Невдовзі Іван перестав писати. Мотря бідкалася, просила у листах старшого сина довідатися, де брат, що з ним. Володимир відповів, що нічого не знає. Так і не дався чути Іван.

Батьківською надією був молодший Антон. Гарно вчився. Був слухняним. Допомагав на господарці. Після закінчення школи вступив до технікуму, потім – до інституту.

– Пообіцяй, що будеш допомагати матері, не відцураєшся.

– Обіцяю, тату, – мовив син. А Мотря при цих словах чомусь важко зітхнула.

Щадила кожну копійку. Молодиці поспішали до сільського магазину, коли завозили сякий-такий крам.

– Мотруню, – гукала сусідка, – кажуть, теплі хустини в крамниці «викинули». Ходімте-но.

– Та хіба я хустку жадна? І роботи купа.

Мотря не проти купити нову теплу хустину, бо та, що має, давня, полиняла. Але мусить берегти гроші для Антона. Він у місті повинен вдягатися «по-модньому».

Скерували Антона на роботу після інституту у південне місто на великий завод. Ніхто не сумнівався, що Антон зробить чудову кар’єру. Його інженерні ідеї викликали захоплення й похвалу у викладачів.

– Сину, хіба не було ближче роботи? – запитувала Мотря. – Чому тебе так далеко відправляють?

– Не хвилюйтеся, мамо, я буду приїжджати.

Під час однієї з відпусток Антон розповів матері про кохану дівчину Аліну.

– Наступного року хочемо одружитися.

– Добре, сину. Треба думати, де будемо шалаша ставити. В садку, напевно.

– Мамо, не треба шалаша. Ми святкуватимемо в ресторані. Батьки Аліни, вони багаті. Вона – єдина донька. Вони вирішили.

– Як же наша родина буде діставатися так далеко? І хто поїде?

– Це не буде велика забава. Там будуть найближчі, тобто, з роботи, Алінині батьки, ще хтось. А потім ми приїдемо з Аліною до вас.

– То мене на весілля не запрошуєш, сину?

– Мамо, це далеко. Ви нікуди, далі райцентру, не їздили.

– Хай буде по-твоєму, – видихнула Мотря.

Уночі не могла заснути. Боліла розмова з Антоном. «Певно, син соромиться мене, простої сільської жінки. І роду нашого», – думала. Подумки розповіла про свої жалі пoкiйному Семенові. Більше нікому. Навіть родичам. Не хотіла, аби село в зубах носило.

«Хто ж тебе, синочку, благословляти буде?» – запитувала, дивлячись на Антонів портрет.

Антон з Аліною приїхали через кілька місяців після весілля. Мотря покликала у неділю родину, синових хресних.

– Чому ж ви, Мотре, на весілля не їздили? – запитували гості.

– Та куди я так далеко? І на кого господарку залишила б? Основне, аби діти в щасті та злагоді жили.

Родичі щось розпитували Аліну. Вона відповідала, переважно, коротко: «так», «ні». Потім залишила гостей, мовляв, голова розболілася.

Увечері Мотря випадково підслухала розмову невістки з сином.

– Антоне, я не хочу бути тут цілий тиждень. Давай поїдемо швидше.

– Що ж я мамі скажу, Алінко? І хіба в селі так погано? Свіже молоко, городина, повітря.

– Мені не цікаво. Люди якісь примітивні. Простота. Не хочу більше сюди приїжджати.

– Але ж моя мама.

– Сам поїдеш.

Вранці, коли поблизу не було невістки, Мотря сказала Антонові:

– Сину, якщо хочете їхати швидше – я не бороню.

– Ви все чули вчора?

– Так сталося, – відповіла винувато-сумно.

Аліна більше не приїжджала до свекрухи. Антон – вряди-годи. Він вибився у немалі начальники. Зрідка присилав короткі листи, мовляв, багато роботи, а часу – обмаль. Колись навідаюсь.

На синові гостини Мотря чекала по два-три роки. Він приїжджав на кілька днів. Деколи повертався раніше через термінові справи. Ніколи не цікавився, чи потрібна матері якась допомога. А Мотря нічого не просила. Вона хотіла розповісти синові, як тяжко було взимку ходити до крамниці за хлібом, добре, що родина виручала. І про те, як відгрипувала. Дай, Боже, здoров’я сільській мeдичці – мало не щодня навідувалася, лiки купувала. І про хвіртку, що на одному завісі висить. І про. Але не розказала нічого.

Згодом Мотря зовсім підупала. У листі до сина вперше поскаржилася на здоpов’я і старість. Просила приїхати. Не дочекалася.

Серед речей, приготовлених на смeрть, лежали три вузлики для синів. У кожному – однакова невеличка сума грошей. І три образки – святих Володимира, Івана, Антонія. Родина не знала, що робити з Мотриними дарами.

– Отче, – звернувся хтось до сільського священника. – Може, ви щось порадите.

Отець тяжко замислився.

Автор – Ольга ЧОРНА. За матеріалами.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

УВАГА ЦЯ СТАТТЯ МІСТИТЬ ТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР !! НЕ ПРИЙМАЙТЕ НІЯКИХ РІШЕНЬ НЕ ПОРАДИВШИСЬ ЗІ СВОЇМ ЛІКАРЕМ!!!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *