26 ноября, 2020
Сидимо з подружкою на лавочці, ридаємо через чоловіків. Тут хлопчик підійшов, попросив дати йому хліба

Сидимо з подружкою на лавочці, ридаємо через чоловіків. Тут хлопчик підійшов, попросив дати йому хліба

Історія сталася двадцять років тому, нам з подругою Світланою по двадцять шість тоді було. Мій чоловік по роботі поїхав, а Світлана розлучилася зовсім недавно. Ясна річ, сумує, в руки себе взяти не може – ні сім’ї, ні дітей, ні, як їй здавалося, хорошого майбутнього.

Я не стала миритися з її апатією і потягла розважати. Затарились в магазині їжею, купили випити, пішли в парк на лавочку – сидимо, про життя розмовляємо.

У якийсь момент емоції взяли верх, Свєтка розревілася, зовсім розкисла. І я туди ж, обняла її, реву теж. І тут бачу, підходить якийсь хлопчисько років шести, мнеться нерішуче, а потім як випалить: “Тьотю, дай мені хліба, будь ласка!”

Я на нервах була, розлютилася: “Хлопчику, піди звідси, ти не бачиш, що нам не до тебе?”

Подруга мене не підтримала, лише розревілася ще сильніше. Я знову почала її втішати. А хлопчик не йде, стоїть, на подругу дивиться. А оченята такі нещасні-нещасні, винуваті. Шепоче: “Будь ласка. Я з позавчорашнього дня не їв”.

І тут нам стало його так шкода, аж серце кров’ю облилося. Подруга навіть плакати перестала. Переглянулися, мовчки простягнули йому залишки гамбургера. Пацан з’їв його за хвилину, оченята засвітилися.

“Спасибі”, – вдячно подивився на нас.

Час пізній був, сутеніло, вирішили ми з Свєткою проводити хлопця до будинку. Той пручався, але ми наполягли на своєму. Йшли хвилин п’ятнадцять в невідомому для нас напрямку, а потім хлопчик знову став нас умовляти не йти. Ми, звичайно, не послухали.

Вивернули з-за рогу, і пацан пальцем ткнув, сказав: “Прийшли”. Ми з Свєткою аж ахнули на всю вулицю.

Палець його показав на віконце якогось покинутого будинку. Пізніше виявилося, що будинок не занедбаний, просто шалено старий, на одному чесному слові тримається.

Виявилося, що хлоп’я вже кілька місяців так живе. Батька посадили, мати кудись пропала, і тільки бабуся змогла дати притулок своєму онуку. Але чесно кажучи, як би це жахливо не прозвучало, вже краще б дитбудинок, ніж такі умови …

Хлопчисько намагався просити допомоги у сусідів, але у тих і самих справи були не кращі. Ось пацану і доводилося виживати на крихітну пенсію бабусі, яка не могла прогодувати навіть себе.

Як же мені було погано і соромно! Не вірилося, що я спочатку нагрубила цьому нещасному, ні в чому не винному хлопчині. А подруга моя якось несподівано повеселішала, почала сюсюкати з хлопчиськом і в підсумку потягла його до себе.

Згодом подружилася з ним, стала фінансово і морально допомагати йому і бабусі, а після її смерті забрала до себе. Так хлопчисько і став її сином, і вона до цих пір не шкодує ні про що.

А через рік подруга вийшла заміж, і у хлопця з’явився батько. А потім братик Іванко.

Зараз Сашка і Ваня вже дорослі. Сашка – військовий, Іван закінчує інститут. Матір обожнюють, особливо Саша, каже, що вдячний їй сильніше за всіх на світі і ніколи не зможе повністю віддячити за те, що вона зробила.

А Свєтка каже, що вона шалено щаслива, звичайно, про колишнього чоловіка і думати забула. І я шалено за неї рада, а за те, що я зірвалася в той день на Сашу, мені соромно до цих пір. Будь ласка, будьте добрішими!

За матеріалами

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *