20 июня, 2021

Серед ночі Володuмuр повертався в село до батьків, дружuна залuшuлася сама в місті в квартuрі. Він не знав, як подuвuтuся батькам у вічі, адже добре розумів, що вонu там небажані rості. Як сказатu, що він повернувся назавждu, адже вонu відразу не хотілu такої невісткu

Серед ночі Володимир повертався в село до батьків, дружина залишилася сама в місті в квартирі. Він не знав, як подивитися батькам у вічі, адже добре розумів, що вони там небажані гості. Як сказати, що він повернувся назавжди, адже вони відразу не хотіли такої невістки

Довгою дорогою ми повертаємося з відрядження. Дорога рясніє невеличкими весняними калюжами. Легківка повертає у різні боки, об’їжджаючи їх. Ще одна яма, і колеса глибоко засіли у болоті. Чуже село, на землю опускаються вечірні сутінки.

– Підсобити вам, шановні? – від хвіртки крайньої хати прямує до нас молодий чоловік. – Швидше неси лопату, Романе! – гукає назад у подвір’я до когось. І, повернувшись до нас, додає: – Треба підкопати трохи, інакше не виберетеся. Місцеві водії цю яму добре вже знають, тому й обминають. А чужі потрапляють у пастку. За матеріалами

Хлопчина років десяти несе до машини лопату. Потім ще оберемок сухих галузок і за якусь мить ми у безпечному місці. Дякуємо незнайомцю. Хлопчина тулиться до чоловіка.

– Біжи до хати швидше, Ромчику. Може, Оля прокинулась, плакати буде. – І вже знову до нас: – Донька зовсім маленька, боїться темряви і не любить сама залишатися.

Ще раз дякуємо чоловікові.

– Гарний у вас син, – каже на прощання.

– Гарний, – світліє суворе обличчя. – Щасливої вам дороги.

Можливо, і забувся б цей епізод. Але журналістські дороги привели мене цьогорічної весни знову у це віддалене від райцентру село. У повітрі бринів ледь вловимий запах бруньок, перших листочків смородини і жовтих китичок барбарису. Чомусь не могла оминути тієї такої гарненької, хоч і невеличкої, хати на околиці села. Звідки того колишнього надвечір’я два чоловіки – тато і син – прийшли нам на допомогу. Ось і невеличка знайома хвіртка. Володимир, так звали господаря, рубав на подвір’ї дрова.

– Впізнаєте мене? – зупиняюся на ошатному подвір’ї. Довкіл усе підметено, свіжою фарбою світяться вікна, а шибочки чистенькі і прозорі, як кришталь.

– Впізнаю, звичайно. Заходьте до хати, – Володимир заганяє сокиру у велику міцну колоду.

– Сідайте, – припрошує господар. – Соком березовим пригощу, діти щойно свіжого назбирали з молодої берізки за хатою.

Мені кортить запитати: а де ж господиня, хотілося познайомитися з його дружиною? Володимир випереджає моє запитання:

– Нема більше тут нікого, – каже глухо. – Ми живемо утрьох. Ні, не на заробітках. Поїхала вже давно, але я не знаю куди.

… Він зустрів її на вечірці у давнього друга – разом служили в армії. Сподобалася Ніна Володимирові відразу: весела, товариська, красива, за словом в кишеню не полізе. Запросив її до танцю. Потім ще один раз і ще. Був незадоволений, коли товариш забрав його на вулицю.

– Тримайся від Ніни подалі. Вона – п’є. І чоловіків часто поруч з нею різних бачив. Я хотів тебе попередити.

Володимир, в той раз, відповів щось різке, мовляв, сам розбереться в усьому. Коли повернувся до гостей, Ніна першою підійшла до нього.

– Тобі уже все про мене розказали? – сині очі дивилися на Володимира щиро і довірливо. – Я розлучена, виховую сина одна. Усе це правда, крім одного: я – не зловживаю. Просто у мене такий характер: я не вмію бути сумна. Люди не завжди це розуміють і видумують всяке. Взагалі, коли жінка одна…

Вони знову вкотре танцювали удвох. Володимир не зважав на застережливі погляди товариша. Попросив у Ніни телефон. І вже через тиждень їхав із села до міста на побачення

Ніна познайомила його із сином. Накрила святковий стіл. У голубому платті, що так пасувало до її очей, була особливо гарною. Ромчик тулився до бабусі, і це трохи дивувало Володимира: чому хлопчик не йде до мами?

– Вип’ємо за наше щастя, – мовила з усмішкою Ніни.

Бабуся тихо зітхнула. Хлопчик міцніше огорнув її рученятами.

Спочатку вони справді були щасливі. Володимир працював на двох роботах, прагнув в усьому догодити Ніні. Якось дружина зателефонувала йому: зайшла до подружки, додому повернеться пізно.

Він уклав спати Ромчика. На дзвінки Ніна не відповідала.

– Лягай і ти, Володимире, відпочивати, – просила Нінина мати. – Сьогодні вона не повернеться, сину. Це почалося знову.

Володимир удруге почув гірку правду: Ніна могла випити. І гучні компанії. А він любив її. І доведе усім, що любов може усе врятувати, а він зможе її підтримати в усьому.

Просив Ніну одне: піти лікуватися. Дружина сміялася: про що він? Не схоче – не буде.

І все-таки йому вдалося завести її у клініку. Ніна обіцяла: відтепер вони таки будуть щасливі разом. Ромчик обожнював Володимира, і в дитсадку знали, що в нього – найкращий тато в світі.

А потім у них народилася Олечка.

– Покличемо друзів розділити з нами радість, – наполягала кожного дня Ніна. – Відсвяткуємо по-людськи народження доньки. Врешті, я забула, коли була у хорошій компанії.

Справді, вони давно не запрошували гостей і самі нікуди не ходили. Цього разу Ніна була невблаганна, відмовити їй було неможливо.

Володимир не впізнавав дружини: весела, розпашіла, як тоді, коли вперше зустрів її на вечірці у товариша. Ніна раз у раз перехиляла, а в нього стискалося серце.

Відтоді їхнє трохи спокійне життя знову покотилося, мов у прірву. Він розривався між домом і роботою. Ніна пропадала у різних не дуже хороших компаніях. Якось зателефонував Ромчик.

– Тату, приїжджай. Бабусі щось погано. Оля сама плаче…

Тещі було недобре. Допомогти її не вдалося.

– Не хвилюйся, я сидітиму з дітьми сама вдома, – вкотре обіцяла Ніна.

Це були лише слова. Ховав од Ніни гроші – почали пропадати з хати речі. Якось заїхав в обід додому: в одній кімнаті веселилася з «друзями» Ніна, в іншій – плакали самі діти, які хотіли їсти.

На його докори дружина лише сміялася: що він зробить? Навіть квартира лише її. Приватизована, він на неї права ніякого не має. Володимира ж і досі сюди ніхто не вписав. Ось дасть оголошення незабаром і продасть квартиру. Їй з дітьми і меншої вистачить, а він може іти геть, якщо щось не подобається.

Подібні ситуації ставали усе частішими. Ніна знову пропадала з дому. З’являлася тільки, щоб забрати гроші, продукти або те, що можна було продати чи виміняти сивеньку.

Того вечора Володимир знову побачив у хаті веселе товариство. Мовчки почав збирати у сумку речі. Ще не знав, куди поїде. До батьків? Там живе брат з невісткою, у сім’ї – троє дітей. Але й залишатися більше не міг. Одягнув тепліше Олю.

– А я? – восьмирічний Ромчик дивився на Володимира Ніними синіми очима. Невинними і довірливими. Тільки тепер там був недитячий відчай і хвилювання. А як же я, тату?

– Може, з мамою? – Володимир відвів погляд. І знову зустрівся з Ромчиковими, повними сліз очима.

Утрьох, майже вночі, вони таки дісталися до його батьків в село. Знав, що були не дуже бажаними гостями в їхній хаті: родина хотіла не такої невістки ще відразу. Тому, коли на околиці села, майже хуторі, продавали стару хату, не задумувався. Трохи мав своїх грошей, трохи позичив і перебрався сюди з донькою й сином. Нічого, обійстя непогане, пасіка є. А хату обов’язково збудують. Ось Роман підросте.

Чи приїжджала до них Ніна за цей час? Ні, Володимир сам їздив до неї. Двері йому відчинив якийсь незнайомий чоловік – Ніна таки продала свою квартиру. Ось уже кілька років вони не знають про неї геть нічого.

…Тоненькою цівкою скапує у невеликий слоїк березовий сік. Цієї весни він чомусь гірчить. Крізь ледь вловимий запах розквітлих бруньок пробивається весна.

Володимир впевнено з дітьми проводить мене до воріт. Оля підстрибом чимдуж біжить попереду нас, щось весело щебече собі під ніс. Роман статечно ступає крок у крок поруч з татом – господар молодий!

У яких же світах загубилася та, яку не змогла врятувати навіть щира та віддана любов найрідніших людей?

Зіна КУШНІРУК.

Джерело

УВАГА ЦЯ СТАТТЯ МІСТИТЬ ТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР !! НЕ ПРИЙМАЙТЕ НІЯКИХ РІШЕНЬ НЕ ПОРАДИВШИСЬ ЗІ СВОЇМ ЛІКАРЕМ!!!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *