Сергій зранку пpокинувся і знaйшов зaписку від дpужини: «Я йду. Пpости, якщо мoжеш. Нe шyкай мене, нe пoвернусь. Більше тaк нe мoжу». Всe бyло б нiчого, але дpужина залuшила чoловікові ще й немoвля

Сергій зранку пpокинувся і знaйшов зaписку від дpужини: «Я йду. Пpости, якщо мoжеш. Нe шyкай мене, нe пoвернусь. Більше тaк нe мoжу». Всe бyло б нiчого, але дpужина залuшила чoловікові ще й немoвля.

Сергія збудив противний будильник, сповістивши, що час збиратися на зміну на завод. Щиро пошкодувавши, що ніч не триває вічність, сонний молодий татусь (знову маля пхикало всю ніч) насилу продер очі, потягнувся і змусив себе вилізти з-під ковдри. Ще не сприймаючи навколишню дійсність як слід, він помітив, що на письмовому столі щось біліє, і, сам не знаючи, чому, підійшов і взяв до рук аркушик із зошита в клітинку. На аркушику красивим почерком його дружини було чітко написано: «Я йду. Прости, якщо можеш. Не шукай мене, не повернусь. Більше так не можу».

Джерело:bbc-ccnn.com

Сергій миттю отямився, залишки сну випарувалися самі собою. Світлана, звісно, жінка з норовом, але нічого особливого він не зробив, щоб заслужити таку немилість. Та й Даринку він любить усією душею. Це що ж виходить: він зовсім без родини залишився ні з того ні з сього?! Сергій оглянувся і завмер: у ліжечку, солодко посопуючи, безтурботним сном спала Даринка. Його почало тіпати. Те, що відбувалося, не вкладалось у голові. Що ж тепер робити? Сергій про себе на чім світ стоїть мaтюкав Світланину безголовість, усерйоз вірячи, що от зараз відчиняться двері і вона ввійде, признається, що півгодини просиділа в під’їзді, змерзла і взагалі була неправа.

Минали болісно довгі хвилини, але Світлана не верталась. А Сергієві вже час було бігти на автобус. Убитий страшною звісткою і зовсім не готовий до подальшого розвитку подій, він не придумав нічого кращого, як сповити маля, узяти пляшечку з молочною сумішшю й рушити на роботу з дитиною. Майстер Петрович, чоловік розважливий, сказав: «Ти, Серьожо, тримайся, ти тепер їй і за мамку, і за татка», — і вибuв молодому робітникові позачергову відпустку «до з’ясування». Тільки з’ясування не сталося. Дашина мати так і не подала про себе звістки…

…Сергій грався з Даринкою в пісочниці — у дворі їхньої п’ятиповерхівки. Щодня він ходив гуляти з дочкою і щодня думки були тільки про одне. Даша ставала дедалі більше схожа на матір, і ця схожість для Сергія була мов сіль на pану. «У вас щось сталося?» — приємний жіночий голос пролунав зовсім поруч. Він упізнав цю жінку відразу: вона з синочком жила в будинку навпроти. Хлопчик частенько грався з Даринкою у дворі, поки мама неподалік читала книжку чи просто сиділа на лаві.

І чому за весь цей час Сергій не перекинувся з нею хоч парою слів? Адже міг і не довідатись, що в неї такий приємний голос і такі… такі гарні очі. Білява мініатюрна жінка всміхнулась і, не вдаючись у подробиці, просто взяла Сергія за руку і сказала: «Усе владнається, все обов’язково буде добре».

Далі все сталося зі швидкістю світла. Діти, наче змовившись, кинулися кожне до своїх батька й матері й одночасно спитали: «Тату, це мама? Мамо, це тато?» Ті перезирнулись і не придумали нічого розумнішого, ніж сказати синхронне «так».

У найближчі хвилини з’ясувалося, що відвести дітей додому кожного окремо неможливо через їхню стpашну iстерику. Ситуація вpажала безглуздістю, але батькам зовсім несподівано довелося вирішувати, до кого додому потрібно йти всім разом, щоб потім улучити момент і швиденько попрощатися, обійшовшись «малою кpов’ю».

Нарешті вирішили, що підуть до Сергія. У нього й повечеряли, і сіли дивитися телевізор. Батьки чекали, що малята заснуть, але ті вперто не спали. Коли перевалило за північ, Сергій зібрався з духом і запропонував новій знайомій, Ірині, та її синові переночувати в нього. Мовляв, завтра садок, робота — діти забудуть про все, і ми зробимо вигляд, ніби нічого й не було. На тім і зупинились. Уранці, тільки-но батьки почали збиратись на роботу, діти в один голос, немов на продовження теми, запитали: «Тату/Мамо, ти більше нікуди не підеш?» Що робити, довелося пообіцяти, що нікуди й ніколи більше.

Увечері виявилося, що Даринку перевели в ту ж групу, де й Іринин син. І батьки, прийшовши увечері по дітей, знов зіштовхнулися. Побачивши одне одного, вони зрозуміли, що зам’яти все це як просте непорозуміння не вдасться: обидва чада запитально дивилися на батьків, сподіваючись на нове возз’єднання…

Так тривало досить довго, і вимушене сусідство двох неповних родин усі незабаром стали сприймати як народження нової родини — повноцінної. Ірина придивилася до Сергія, той про себе відзначив усі її плюси. І настав день, коли не знадобилися запитання від дітей-«шантажистів». Вони просто вирішили, що так буде завжди…

Ліна ЯЛАНСЬКА

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *