18 сентября, 2021
«Піду я, дітu, в свою хату, не буду вас обтяжуватu. Додому хочу. Я ще ходжу, раду собі помаленьку даю» – сказала якось Параска. Впевнена була, що дітu не пустять, вмовлятuмуть залuшuтuся. Але вонu ….

«Піду я, дітu, в свою хату, не буду вас обтяжуватu. Додому хочу. Я ще ходжу, раду собі помаленьку даю» – сказала якось Параска. Впевнена була, що дітu не пустять, вмовлятuмуть залuшuтuся. Але вонu ….

«Піду я, діти, в свою хату, не буду вас обтяжувати. Додому хочу. Я ще ходжу, раду собі помаленьку даю» – сказала якось Параска. Впевнена була, що діти не пустять, вмовлятимуть залишитися. Але вони це сприйняли спокійно, завезли матір на хутір і пообіцяли навідуватися. Про обіцянку швидко забули. Чужі люди її приймали, говорили з нею, годували, а рідні діти не навідувалися

Вийшло так, що Параска залишилася вдовицею із шістьма дітьми. Зараз, коли її діти виросли, вона самотньо доживає віку у хатинці на краю села. Не раз згадує, як тяжко працювала, щоб заробити дітям на кусень хліба. Тоді якраз в село шосейку прокладали. Великий гурт людей ту важку і важливу роботу робив, але жінок було мало.

Вона ж мусила, бо то додаткова копійка для її діточок. Тому треба чобітки купити, тій пальтечко. Йшла додому, долаючи страшну втому – ні рук, ні ніг не чула, а ще ж удома треба було господарство обійти, їсти наварити, а вдосвіта — корів доїти у колгосп. Та все минулося, все жінка витримала, заради дітей.

А коли діти виросли, вона всім їм гарне весілля справила. Діти розлетілися, а її хата осиротіла. Вона їх щодня визирала, чекала, але двері її старенької хати відкривалися все рідше. Вона до хвилини знала, коли приїжджає автобус з райцентру. Параска заздалегідь виходила до хвіртки і чекала — може, якраз цього разу пощастить. І гостинців наготувала — яєчок зібрала, молочка свіжого, сметанки. Корівку ж бо тримала, поки могла. Все для дітей. Сама ж чим-небудь перебивалася.

Коли Параска вже зовсім почала нездужати, діти по черзі стали забирати її до себе. Відчувала жінка, що не потрібна вона їм – то в одного побуде, то в інших, передавали її, мов важкий тягар. Відчуття дому не було, Параску боліло від самотності ще більше, ніж на хуторі. То ж якось одного дня вона мовила до дітей: «Піду я, діти, в свою хату, не буду вас обтяжувати. Додому хочу. Я ще ходжу, раду собі помаленьку даю». Впевнена була, що діти не пустять, вмовлятимуть. Але вони це сприйняли спокійно, завезли матір на хутір і пообіцяли навідуватися. Про обіцянку швидко забули.

Самотньо було Парасці в хаті, день два сама посидить, а потім бере ціпочок і йде в село. Люди її приймали, говорили з нею, годували. А найбільше любила заходити Параска до Галини. Її хата була на краю села, та й сама Галина – дуже привітна молодиця. Та одного разу жінка була не в настрої, побачивши Параску на порозі, сказала спересердя: «Тітко Параско, немає у мене на вас часу. Ідіть до своїх дітей, багато їх у вас…»

Параска не чекала такого, позадкувавши на двір лише мовила: «Вибач, вибач, доню. Я розумію…». Галина тут же пошкодувала про свій вчинок, але потім себе заспокоїла, що віднесе ввечері старенькій пиріжків.

Параска йшла додому, сльози залили їй очі, нічого не бачила і не чула. Раптом почула звук гальм і крик. Кричав і лаявся Петро, який вискочив з машини. Старенька нарешті прокинулася і зрозуміла, що стоїть посередині тієї дороги, яку колись своїми руками прокладала.

— Пробач мені! Я й не бачу, куди ноги несуть. Не хотіла тобі злого, — аж тремтіла старенька.

— Ну нічого, нічого, заспокойтеся вже, — стримуючи сльози, заспокоював чоловік Параску. Він упізнав бідолашну та й її життєву історію добре знав.

Дивлячись на Параску, люди не раз говорили: «Не дай, Боже, дожити до такого — виростити шістьох дітей і самій сиротою на старість лишитися».

Автор Світлана ТУБІНА.

УВАГА ЦЯ СТАТТЯ МІСТИТЬ ТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР !! НЕ ПРИЙМАЙТЕ НІЯКИХ РІШЕНЬ НЕ ПОРАДИВШИСЬ ЗІ СВОЇМ ЛІКАРЕМ!!!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *