18 сентября, 2021
Нікого не слухала Марта, ні батьків, ні подружок, що не пара Андрій їй, що користується нею, а не любить. Що і з Лесею зразкової сім’ї у них не було, а з Мартою невідомо як себе поведе. Любила вона хлопчаків дуже сильно, та й Андрій їй подобався, вірила, що потрібна йому, значить цінувати і любити буде, і не втече ж він, від своїх чотирьох дітей

Нікого не слухала Марта, ні батьків, ні подружок, що не пара Андрій їй, що користується нею, а не любить. Що і з Лесею зразкової сім’ї у них не було, а з Мартою невідомо як себе поведе. Любила вона хлопчаків дуже сильно, та й Андрій їй подобався, вірила, що потрібна йому, значить цінувати і любити буде, і не втече ж він, від своїх чотирьох дітей

Коли у Леся народжувала, Андрій був у черговому рейсі. Через пару днів, не заїжджаючи додому, він відразу ж поїхав до пологового будинку, але там йому повідомили, що його дружина написала відмову від новонароджених хлопчиків-двійнят. Сказала, що їй і старші то не потрібні, а тут ще двоє. І пішла. Андрій, хоч і сумнівався, чи його це діти, але тут розлютився не на жарт.

— Леська всі границі перейшла.

Примчавшись додому, дружину він уже не застав, вона зібрала речі, залишила старших трирічних двійнят, Антона і Максима, у старенької бабусі Андрія і поїхала.

Андрій не знав, що й робити: у нього з рідні одна бабуся Віра залишилася, і та старенька. Але і дітей в дитбудинок відправити соромно було. Тоді прислухався він до поради товариша сусідку найняти – за дітьми доглядати.

Працював Андрій далекобійником, на своїй вантажівці, заробляв добре, так що на няньку грошей вистачало.

Ось і постукав вранці Андрій в сусідський будинок. Марта, дев’ятнадцятирічна скромна дівчина, довго не наважувалася взятися за таку серйозну справу, хоч і працювала в дитячому садку нянею. Але все ж умовив її Андрій. Марта звільнилася з роботи. Вони удвох забрали дітей з пологового будинку і вона оселилася в будинку сусіда, бо за дітьми потрібно було постійно наглядати. З Андрія тато був нікудишній, ні сповити, ні підгузник замінити не міг, та особливо і не рвався. Виправдовувався тим, що він роботяга, а не вихователь.

Важко було Марті, двоє немовлят, Матвійко та Кирило, та двоє старших хлопчиків вимагали постійної уваги. Добре хоч молодші спокійні народилися, поїдять суміші, та й сопуть в ліжечку, в пелюшки замотані. Марта встигала ще й книжки спеціальні читати, вчилася масаж робити, всякі вправи для нормального розвитку хлопчаків.

Наталя, місцева медсестра, заходила, підказувала їй, як годувати і доглядати за ними. Перший час дуже важко було Марті, навіть відмовитися хотіла, боялася, що не впоратися, щось не так зробить, але з часом звикла до малюків, навіть полюбила їх як своїх рідних. Андрій між рейсами довго вдома не затримувався, але цей час вони були всі разом: він, вона і четверо хлопчаків, двоє галасливих, веселих бешкетників і двоє щокатих карапузиків.

Їм було дуже затишно всім разом, було про що поговорити, вони разом планували покупку одягу для хлопців, юрбою валялися на дивані, регочучи і підкидаючи по черзі малюків, і одного разу якось так вийшло, що прокинулися вранці Андрій і Марта в одній постелі. А через тиждень подали заяву до РАЦСу. До цього часу Андрій вже і розлучення оформив, і Леську батьківських прав позбавив.

Нікого не слухала Марта, ні батьків, ні подружок, що не пара Андрій їй, що користується нею, а не любить. Що і з Лесею зразкової сім’ї у них не було, а з Мартою невідомо як себе поведе. Любила вона хлопчаків дуже сильно, та й Андрій їй подобався, вірила, що потрібна йому, значить цінувати і любити буде, і не втече ж він, від своїх чотирьох дітей.

Весілля зіграли скромне, у вузькому колі, без весільної сукні і фати. Андрій сказав, що все це ні до чого, а Марта посоромилася наполягати.

Не це ж головне. Головне, щоб жили добре.

А добре жити-то і не вийшло. Андрій дійсно виявився далеко не найкращим чоловіком. По дому по господарству і з дітьми допомагати практично перестав, мовляв, в рейсах втомлююся, дайте хоч дома відпочити, любив рюмочку- іншу пропустити. Їхати став все частіше, дома часу проводити все менше, та й грошей особливо не давав, на підгузники і фрукти випрошувати доводилося. Якщо Марта починала щось висловлювати, він різко обривав: “Не подобається, йди!” Але вона не могла кинути дітей, вона без них вже і життя не уявляла.

Так минуло два роки. І ось одного разу Андрій, повернувшись з чергового рейсу, ситно поївши, присів на диван і покликав Марту.

– Не буду ходити навколо, скажу прямо. У мене є жінка, в іншому селищі. Бачимося ми часто, навіть частіше ніж з тобою, і у нас скоро буде дитина. Я збираюся на ній одружитися. Ну а з тобою розлучитися. Вже вибачай.

Марта застигла, почувши такі холодні слова. Вона не могла повірити, що Андрій їх дійсно сказав. А як же вона, а діти?

– Я не віддам тобі дітей! – прошепотіла вона.

– Та й будь ласка, у мене свій буде.

– Свій ?! А це чиї? – мало не задихнулася від обурення Марта.

– От тільки не треба зараз мораль читати, вихователька знайшлася. Сама ж не віддаєш. Мені від тебе тільки розлучення потрібне.

– Добре, але тільки якщо ти даси мені згоду на усиновлення хлопчиків. І ніколи не скажеш їм, що я не рідна їхня мама.

– Але і ти пообіцяй, – відповів Андрій, – що нічого поганого про мене синам не будеш говорити. Батька поважати треба.

Розлучилися вони швидко і тихо. Хлопчикам Марта сказала, що тато поїхав на роботу в далеку країну, будувати високі будинки для бідних людей і повернеться не скоро. Будинок, в якому вони жили, продали і купили інший в сусідньому районі. Андрій не заперечував. А Марта не хотіла, щоб хтось проговорився про те, що хлопчики їй не рідні.

Ще після школи Марта встигла закінчити курси перукарів і стала стригти на новому місці спочатку сусідів, а за їхньою рекомендацією їхніх знайомих. Потім клієнтів стало все більше і більше. Руки у неї були золоті, а душа добра. Ось і потягнулися до неї люди. Заробляла вона досить, на все необхідне для життя їм вистачало. Від Андрія Марта нічого не чекала і не вимагала.

– Мамо, а тато скоро з далекої країни приїде? Він першого вересня з нами в школу піде? – Антон і Максим складали портфелі і ділили порівну олівці і ручки.

Вони не могли дочекатися, коли підуть в школу. Дуже вже не терпілося їм показати вчительці, як добре вони вміють читати і малювати. Марта прибрала портфелі вище, щоб Матвійко та Кирило їх не спустошили, і похитала головою:

– Ні, хороші мої, тато не зможе приїхати. Йому ще багато будиночків побудувати треба.

Андрій не з’являвся, не дзвонив і Марта нічого про нього не знала. І не хотіла знати. Головне – діти поруч! Вона дуже любила своїх хлопчиків. Вони разом читали, співали, грали в футбол і обливалися вранці холодною водою. Вечорами вони сідали пити чай і всі разом придумували казки. Вони виходили смішні і добрі. Коли хлопчаки засипали, Марта записувала казки в товстий зошит. Вона уявляла, як дорослі сини одного разу прочитають їх своїм дітям, як вони будуть сміятися і згадувати ці щасливі вечори.

“Іван-царевич і Сірий вовк по коморі пробіглись, борошна набрали і спекли торт – Іван-царевич сів на коня і повіз торт принцесі – А принцеса відкусила шматочок і перетворилася в маленьку собачку – І стала виступати в Цирку – А потім її фокусник розчаклував!”

Пройшли роки. Виросли сини. Старші одружилися, подарували Марті по онуку. Молодші вчилися в університеті. Кожні вихідні вся сім’я збиралася разом. Готували щось смачне, іноді за чаєм читали “Книгу Казок Мами”. І кожен раз реготали, як маленькі.

Того фатального вихідного дня був ще й день народження молодших, Матвія та Кирилка. День видався дуже теплий, хлопці включили у дворі музику і винесли з дому великий стіл. Невістки чаклували на кухні, чоловіки смажили шашлики, Катя з Юлею – невістки, накривали на стіл. Марта стояла, притулившись до одвірка, посміхалася і думала про те, яка ж вона щаслива.

Вона так замислилася, дивлячись на своїх дітей, що не відразу помітила літнього чоловіка, який зайшов в їх хвіртку. У пом’ятій сорочці, весь зарослий, в обвислих спортивних штанях і старих кросівках на босу ногу, він пройшов по двору, по-хазяйськи оглянув його і голосно заявив:

– І чого батька ніхто не зустрічає?

Всі оніміли, а Марта охнула, насилу впізнавши Андрія. Той, похитуючись, поліз обніматися до Матвія, потім до Кирила, але хлопці відсахнулися від незнайомого чоловіка.

– Марта, скажи дітям, хто я такий! Батька поважати треба! Ти домовленість пам’ятаєш?

Марта з сумом дивилася на Андрій і не знала, як пояснити синам, що їх батько, герой, який будував місто для бідних в далекій країні, всього лише старий п’яниця, що колись кинув їх напризволяще.

Всі мовчали, нічого не розуміючи дивилися то на Андрія, то на маму. Нарешті, не витримав один син:

– Батька, значить, поважати треба? А де ж ти так довго пропадав, тату? Чи ти думаєш, ми нічого досі не зрозуміли? Це маму нашу поважати потрібно, вона одна нас виростила, в люди вивела.

– Маму вашу? Так вона вам не мати зовсім, а просто нянька!

У Марти потемніло в очах, вона повернулася і пішла в будинок. Зайшла в спальню, де мирно сопіли внуки, сіла на ліжко і закрила обличчя руками. Ось і скінчилося її щастя. Вона заплакала.

Двері в кімнату тихо відчинилися, Марта підняла мокре від сліз обличчя і побачила своїх синів, вже не хлопчиків, а чотирьох сильних, красивих чоловіків. Вони стояли, обнявшись, і, посміхаючись, дивилися на неї. В руках Кирила була їх “Книга Казок”. Він подав її Марті і вона побачила на останній сторінці запис, зроблений великими літерами:

“І жили вони довго і щасливо, бо з ними була їхня мама, найулюбленіша і найкраща на світі!”.

УВАГА ЦЯ СТАТТЯ МІСТИТЬ ТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР !! НЕ ПРИЙМАЙТЕ НІЯКИХ РІШЕНЬ НЕ ПОРАДИВШИСЬ ЗІ СВОЇМ ЛІКАРЕМ!!!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *