24 ноября, 2020
– Надю, лікар має рацію, – якимось чужим голосом мовив Орест. – Завтра напишеш відмову, а згодом у нас буде здорова дитина. Ти ж не хочеш все життя присвятити інваліdу? – NN

– Надю, лікар має рацію, – якимось чужим голосом мовив Орест. – Завтра напишеш відмову, а згодом у нас буде здорова дитина. Ти ж не хочеш все життя присвятити інваліdу? – NN

Останнім часом Надії все частіше здавалося, що далі звертатися нема до кого. Скільки медичних світил вона об’їздила, в скількох знахарок і травниць була – а все марно.

Хвороби не відступали від маленького Микитки, а, здавалося, атакували його з усіх боків все більше. До старих діагнозів додавалися нові.

– О, Боже, що ж робити?! – часто ридала молода жінка. – Чому так? Чому це трапилося саме з моєю дитиною?

У пам’яті виринали картинки з минулого. Ось Орест, її коханий Орест, який клявся у вічній любові, зізнається у коханні і просить стати його дружиною.

– Я зроблю все, аби ти була найщасливішою жінкою у світі, – шепоче він, пригортаючи її до своїх грудей. – Надійко, я тобі це обіцяю.

А ось їхнє гучне та пишне весілля, на якому гості щиро милувалися красивою парою і зичили їм якнайкращих благ.

Перші два роки й справді були казковими. Інколи, просинаючись серед ночі, молода жінка й сама думала, що про таке життя можна лише мріяти. Її ранок починався з п’янкого цілунку, а ніздрі лоскотав аромат щойно звареної кави. Поки вона приймала душ, коханий готував сніданок, а ввечері, повернувшись із роботи, Надя знову опинялася в палких обіймах чоловіка.

Романтичні вечері при свічках, ночі на ліжку, встеленому пелюстками троянд, відпочинок за кордоном, прогулянки верхи на конях, походи в гори – все це було невід’ємною частиною їхнього життя. Доти, поки не народився Микитка.

– Не буду обманювати, – було видно, що лікареві, який має за плечима чималий досвід, все ж не легко було говорити це. – В дитини проблеми зі здоров’ям. Причому настільки серйозні, що я радив би вам залишити малюка в інтернаті. Повірте, так буде краще і для вас, і для нього.

Що було далі – Надя пам’ятає вкрай погано. Спершу ридала і нарікала на Бога, що той не дав її синочку здоров’я. Тоді кричала лікареві, що це помилка і він спеціально так каже, аби забрати її малюка і віддати якійсь бездітній парі. Опісля була довга і дуже важка розмова з чоловіком і батьками.

– Надю, лікар має рацію, – якимось чужим голосом мовив Орест. – Завтра напишеш відмову, а згодом у нас буде здорова дитина. Ти ж не хочеш все життя присвятити інваліdу?

– Оресте, коханий, це ж наш син, – плакала вона. – Той синочок, якого ми так чекали. Пам’ятаєш, як ми раділи, коли він почав ворушитися і як чекали чергового поштовху? Як придумували ім’я? Милий мій, невже ти зможеш відмовитися від рідної дитини? А проблеми зі здоров’ям… Ми знайдемо найкращих лікарів, і вони вилікують нашу крихітку.

Однак чоловік та родина були невблаганними. Вони категорично наполягали на тому, аби відмовитися від немовляти.

– Ну, навіщо тобі проблемна дитина? – не стерпіла свекруха. – Відмовся і забудь. Поїдете на курорт, а там через рік-два народиш здорову. А про це й не згадаєш! Невже ти хочеш поламати життя і собі, і Оресту, і нам усім?

Проте молода жінка вже знала, що ніхто і ніщо не змусить її відмовитися від дитяти. Тож за декілька днів привезла хлопчика з пологового будинку. А ще через місяць Орест залишив її.

– Вибирай, або я, або воно, – сказав, коли вона годувала малюка. – Ти добре подумала? Ну, тоді прощавай.

І він, кинувши поспіхом дещо зі свого одягу в сумку, гримнув вхідними дверима.

– Ну, не плач, моя люба, не плач, – заспокоювала онуку Світлана Іванівна, яка єдина з усієї рідні підтримувала Надю. – Повір, у Бога немає неможливого, а щира молитва і віра творять справжні дива. Нумо просити у Господа допомоги, і я вірю, що Він нас почує.

Наступні два роки молода жінка відвідала декілька десятків лікарів як в Україні, так і за кордоном. Опісля почала шукати допомоги в знахарів та екстрасенсів, а коли й вони не допомогли, то її охопив відчай.

– Надю, скоро Водохреще, – мовила бабуся, приїхавши відвідати онуку. – Тож поїдь у монастир, про який я тобі говорила, і опівночі піди до джерела. Недаремно люди кажуть, що воно цілюще. Ти розумієш, що до сухої криниці люди не йдуть. Отак і тут – якби не допомагала його водичка, то не їхали б туди з усіх кінців. Поїдьмо вдвох – я також давно не була в монастирі.

– Бабусю, яке джерело? – втомлено мовила Надя. Було видно, що вона аніскілечки не вірить бабусиним словам. – Найкращі медики України, Ізраїлю розводять руками, а ти…

Проте бабуся була наполегливою, тож через тиждень вони були в давньому монастирі. В ніч, коли вода набуває цілющих властивостей, набрали водички, скупали Микитку, а наступного дня дитя щедро покропив і священник. І… трапилося диво.

– Бабусю, дивися, він сам тримає голівку, – радісно закричала Надія наступного дня. – Бабусю, це ж диво.

Відтоді дитя стрімко пішло на поправку. Здавалося, що сили дивним чином з’являються у кволому тілі, і малюк змінювався на очах.

– Господи, дякую тобі! – плакала від щастя Надя. – Ти врятував мого сина! Всевишній, ти зробив неможливе! Спасибі Тобі, Боже!

Лікарі, зустрічаючи Надю з маленьким Микиткою, аж сплескували руками і все запитували, хто той дивовижний лікар, який зміг зробити диво. У відповідь вона лише посміхалася і подумки дякувала тому найкращому лікареві – Господу Богу!

Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами – t1.ua

Фото ілюстративне

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Поделиться на Facebook
ДЖЕРЕЛО

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *