4 декабря, 2020
Мені було всього 20 років, коли я залишилася одна з п’ятимісячною дитиною на руках. Причому це була не моя дитина, а племінниця Аліса — дочка моєї сестри

Мені було всього 20 років, коли я залишилася одна з п’ятимісячною дитиною на руках. Причому це була не моя дитина, а племінниця Аліса — дочка моєї сестри

Мені було всього 20 років, коли я залишилася одна з п’ятимісячною дитиною на руках. Причому це була не моя дитина, а племінниця Аліса — дочка моєї сестри. Так вийшло, що сестра народила незаплановану дитину, а потім зрозуміла, що таке життя не для неї, і в один прекрасний день втекла, залишивши записку де обіцяла, що як тільки вона влаштує своє життя, обов’язково повернеться і забере дочку.

Але роки йшли, Алісі виповнилося п’ять років, а сестра так і не повернулася. Більш того, вона за ці роки навіть жодного разу не поцікавилася своєю дитиною, та й матері не дала знати про те, що жива. Порадившись ми з мамою вирішили позбавити сестру батьківських прав і оформити опікунство на матір, що ми й зробили.

Я дуже любила свою племінницю, виховувала її як власну дочку, та й вона називала мене мамою. На своє особисте життя я забила, хоча я розуміла що мені потрібні свої діти, потрібен чоловік, що в щоденних турботах можна упустити час для створення сім’ї і назавжди залишитися самотньою. На той момент, коли сестра втекла у мене був наречений, але як тільки він зрозумів, що всі турботи про дитину я беру на себе, запропонував розлучитися. Він сказав, що не хоче брати відповідальність за чужу дитину, що у нас повинні бути свої діти, а дівчинку нехай виховує моя мама.

Але я вже полюбила цю крихітку всім серцем, мені було її дуже шкода, адже вона ще така маленька, а вже пережила зраду у своєму житті — зраду від найближчої людини. Я не могла вчинити так само, не могла зрадити її. Тому пропозицію розлучитися я сприйняла спокійно, вирішила для себе, що це просто не мій чоловік. Потім цілих 18 років я виховувала дочку, вкладаючи в неї всю душу, і не думаючи ні про які стосунки.

Як тільки мати оформила на себе опікунство ми переїхали на інший кінець міста, адже дівчинка дорослішала, а у дворі багато знали про цю негарну історію і для того щоб хтось із пліткарів не сказав Алісі правду, ми поїхали.

Таким чином ми прожили 15 років, потім мама тяжко захворіла і для того щоб квартиру не відібрала моя сестра, мати на мене написала заповіт. Після того як її не стало, ми продовжували жити з Алісою удвох, вона закінчила школу і почала готуватися до вступу в інститут.

І тут в один прекрасний момент на порозі нашої квартири з’явилася моя сестра. Виглядала вона ефектно: зачіска від дорогого стиліста, одягнена була в дорогий брендовий одяг, та й приїхала на крутій іномарці. Привезла Алісі в подарунок дорогий телефон і покликала з собою. Дівчинка, яку я виховувала як дочку, якій віддала багато років життя, в один момент покидала все необхідне в сумку і пішла слідом за своєю біологічною матір’ю.

Мені було дуже боляче, я відчувала себе зрадженою, адже колись заради неї я відмовилася від коханого чоловіка, від майбутньої сім’ї тільки для того щоб повністю присвятити себе цій дитині. А вона в один момент, навіть краєм свідомості не пам’ятала про мене, не подумала про те, як буде мені, просто пішла грюкнувши дверима.

Я дуже сильно переживала цю втрату: не могла їсти, не могла спати, все ходила і прислухалася до кроків за дверима, чи не повертається Аліса? І ось, через пів року пролунав дзвінок у двері. На порозі стояли Аліса, моя сестра і маленький хлопчик років 10. Виявляється моя сестра не просто так згадала про дочку, її десятилітньому синові потрібна була пересадка нирки, і сестра хотіла використовувати Алісу як донора.

Але Аліса не підійшла, більш того багатий чоловік, з яким жила моя сестра, під час обстеження дитини з’ясував, що він не є біологічним батьком, отже, весь цей час сестра обманювала чоловіка. Тому він вигнав її з дому як тільки з’ясувалося вся правда, і оскільки сестрі не було куди йти, вона прийшла у квартиру матері.

Однак я не подивилася на те, що їм нема куди йти, вони для мене назавжди залишаться зрадниками і сестра, і її дочка. Раз пішли — нехай йдуть назавжди, а я ще влаштую своє життя, у мене ще є час, адже мені всього лише 40 років.

А як би вчинили ви? І як вважаєте, в 40 років ще можна знайти своє втрачене щастя?

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *