20 сентября, 2021
Лікарі розчаровано розводили руками – рятувати було пізно. Але раптом трапилось дещо неймовірне

Лікарі розчаровано розводили руками – рятувати було пізно. Але раптом трапилось дещо неймовірне

Я й зараз не можу забути ту лікарняну стелю. Мені здавалося, що я знаю всі тріщинки і що можу їх відтворити по пам’яті. Потім я почала втрачати свідомість. Всі кажуть, що коли настає клінічна смерть – ти підносишся вгору. А мені здавалося, що в мене хтось кинув кілька тон заліза і мене жахливо тягне вниз, йдеться у листі газеті «Неділя Закарпатські новини».

Я відчувала – ніби хтось хоче мене втримати на поверхні. Але це завдавало ще більшого болю. Бо мене роздирали дві сили. Одна намагалася мене втримати. А інша – нещадно тягнула вниз.  Я з усіх сил прагнула вчепитися за ту руку, яка мене ще тримала в цьому житті.

Не знаю, скільки часу минуло, але коли я розплющила очі, то побачила, що за руку мене тримає чоловік. Віталій дивився на мене безмежно сумними очима. Він, мабуть, знав про моє безнадійне становище. Та згодом я знову провалилася кудись у безодню. А коли отямилася, то зрозуміла, що мені зробили операцію.

Час реабілітації був важким і тернистим. Я з усіх сил почала боротися за життя. І це дало свої результати – настало покращення.

Про те, що в мене хворі нирки, я знала давно. Але чомусь намагалася не помічати цього. Одного разу мені так стало погано, що я втратила свідомість. І тоді рідні привезли мене до лікарні. Лікарі  розчаровано розводили руками –  рятувати мене було вже надто пізно.

Уривками я чула розмови про трансплантацію. Але знала, що в нашому становищі це неможливо. Батьки в мене – пенсіонери. Ми з Віталієм виховуємо шестирічного сина. Так, Віталій працює не покладаючи рук. Але цього ледь вистачає, щоб погасити наш кредит на квартиру. А моя зарплатня йде на харчі та одяг. Тож особливо шикувати нам не доводиться.

Я вже подумки підготувала себе до найгіршого. Дуже хвилювалася за рідних. Бо знала, що мої батьки важко б пережили мою втрату. Та й маленького Степанка було дуже жаль. Він був як дві краплі води схожий на мене. Навіть у дитсадочок не хотів ходити – настільки до мене прив’язався. Я брала його з собою на роботу. А коли був у бабусі з дідусем в селі, він дуже за мною сумував.

У лікарню його не приводили – мабуть, тому, щоб не травмувати його психіку. Не зрозумів би він, чому мама його не бере на руки,  не хоче з ним розмовляти. Йому страшно було б побачити маму такою безпомічною.

Коли мене привезли із операційної, я дуже здивувалася. Чомусь згадала розмови про трансплантацію. Бо мені сказали, що мені пересадили нирку.

— Це ж безбожно дорога річ! – у відчаї закричала я.

А сама почала думати – як це могло статися? Невже чоловік продав квартиру? Адже житла матері та батька не вистачало б, щоб покрити такі витрати.

Лікар почав ніяковіти і тупцювати біля ліжка. Якось не дуже впевнено заговорив про те, що діє якась особлива програма і мені надзвичайно поталанило, що завдяки цій програмі мені пересадили нирку.

Я чомусь щиро повірила в це. Бо хотілося взагалі вірити в життя і в усілякі дива. Мені дуже захотілося жити – посміхатися, займатися будь-якою роботою, готувати їсти синові і чоловікові. Тож я неуважно поставилася до цих слів. І взагалі прийняла це повідомлення як очевидний факт.

Почала стрімко одужувати. Повернулася додому.  Життя вирувало навколо мене. Я в ньому брала найактивнішу участь. А згодом я закохалася у свого колегу. Наш роман був таким шаленим, що, мабуть, не було в світі такої сили, щоб нас зупинити.  Але гіркоти в моє кохання додавало те, що Віталій про нього знав.

Мені так було важко зізнаватися його у всьому. Але він все зробив замість мене. Одного дня спакував валізи і сказав, що розуміє мене і зовсім не осуджує.

Я мовчала – ніби перетворилися у соляний стовп. Не мала чим йому заперечити. І він тихо зачинив за собою двері. Дивно, але після цього наше кохання із Валерієм стало гаснути. Не було вже в наших зустрічах ні минулої пристрасті, ні магнетизму.

А потім Валерій одружився на своїй однокласниці. І сьогодні ми з ним – лише друзі. А от Віталій до мене не повернувся. Кілька років тому назад я дізналася, що він – важко хворий. Прибігла до нього –  вся в сльозах. Але він не прийняв моє співчуття. Мабуть, вважав що це – лиш милостиня.

Я почала благати його лікаря розповісти мені про його стан.

– Та з однією ниркою не так легко прожити! А тут ще з печінкою проблеми і зі шлунком. Самі розумієте, що справи погані, – похитав головою лікар.

Я відчула, як у мене підкошуються ноги.

– Що ви сказали? – перепитала я. – Як це – з однією ниркою?

– А ви хіба не знали? – лікар був приголомшений і розгублений.

А потім він пішов до столу, розгорнув історію хвороби Віталія і сказав:

–  Ну от, у 2007 він втратив нирку.

Тепер до мене нарешті почало доходити. Та ж саме у 2007 мені пересадили нирку. Нирку мого чоловіка. Бо він не знав, як мене має врятувати. О Боже, що ж я наробила! А ще повірила в якусь особливу програму.  Як я могла бути такою легковірною!

Я розридалася. Лікар почав мене заспокоювати, що неможливого немає. Вони докладають всіх зусиль, щоб Віталій одужав. Але я його вже не слухала. Хитаючись вийшла з його кабінету. Мені здалося, що я ступаю по ваті. Коли я прийшла в палату до чоловіка, припала йому до грудей і стала просити прощення.

–  Все буде гаразд! – сумно сказав Віталік.

Боже! Якби ви знали, як я хочу вірити в ці прості слова! Я не знаю, що маю зробити, щоб його врятувати. Що мені йому сказати і що мені зробити, щоб він знову повірив у мою любов. Бо знаю, що любов могла  б його зцілити.

Марія ПОПОВИЧ, газета «Неділя Закарпатські новини»

УВАГА ЦЯ СТАТТЯ МІСТИТЬ ТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР !! НЕ ПРИЙМАЙТЕ НІЯКИХ РІШЕНЬ НЕ ПОРАДИВШИСЬ ЗІ СВОЇМ ЛІКАРЕМ!!!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *