28 ноября, 2020
КОЛИ СОФІЯ ЗАЛИШИЛАСЯ ОДНА, БЕЗ ЧОЛОВІКА, СТАРШІ СИНИ ПЕРЕКОНУВАЛИ МАТІР ПРОДАТИ БУДИНОК І ПЕРЕЇХАТИ ДО НИХ. — ВАДИМ ДАВНО МРІЄ ПРО НОВУ МАШИНУ. НА ЖАЛЬ, ГРОШЕЙ НА НЕЇ У НАС НЕ ВИСТАЧАЄ, – ВИПАЛИЛА СТАРША НЕВІСТКА. МАТИ ЗРОЗУМІЛА ЇЇ ПРАВИЛЬНО. СПОДІВАЛАСЯ, ЩО, ЗАДОБРИВШИ СИНА Й НЕВІСТКУ КРУГЛЕНЬКОЮ СУМОЮ, ВІДЧУВАТИМЕ ХОЧ ЯКУСЬ УВАГУ І ЛАСКУ ВІД НИХ. ТА ОДНОГО РАЗУ ПОЧУЛА, ЯК ВАДИМ ПО ТЕЛЕФОНУ СВАРИВСЯ ІЗ СЕРГІЄМ ЗА ЯКІСЬ ГРОШІ І ЧЕРЕЗ НЕЇ

КОЛИ СОФІЯ ЗАЛИШИЛАСЯ ОДНА, БЕЗ ЧОЛОВІКА, СТАРШІ СИНИ ПЕРЕКОНУВАЛИ МАТІР ПРОДАТИ БУДИНОК І ПЕРЕЇХАТИ ДО НИХ. — ВАДИМ ДАВНО МРІЄ ПРО НОВУ МАШИНУ. НА ЖАЛЬ, ГРОШЕЙ НА НЕЇ У НАС НЕ ВИСТАЧАЄ, – ВИПАЛИЛА СТАРША НЕВІСТКА. МАТИ ЗРОЗУМІЛА ЇЇ ПРАВИЛЬНО. СПОДІВАЛАСЯ, ЩО, ЗАДОБРИВШИ СИНА Й НЕВІСТКУ КРУГЛЕНЬКОЮ СУМОЮ, ВІДЧУВАТИМЕ ХОЧ ЯКУСЬ УВАГУ І ЛАСКУ ВІД НИХ. ТА ОДНОГО РАЗУ ПОЧУЛА, ЯК ВАДИМ ПО ТЕЛЕФОНУ СВАРИВСЯ ІЗ СЕРГІЄМ ЗА ЯКІСЬ ГРОШІ І ЧЕРЕЗ НЕЇ

Доглянута земельна ділянка і гарний будинок Софії і Степана Задонських стояли на краю села, неподалік від річки. Колись Степан був головою колгоспу, то ж вибрав для своєї родини цей райський куточок. Та й гроші в чоловіка завжди були – старався для синів, яких у нього було аж троє.

Діти, дякувати Богу, вдалися в батька, такі ж беручкі та хвацькі. Невдовзі не без його старань старший Вадим закінчив юридичний факультет університету й одружився з донькою районного прокурора Ритою. Степан Васильович упевнено торував шлях до ситого майбутнього і середньому синові Сергію, котрий, ще навчаючись в аграрному університеті, з волі батька взяв шлюб із донькою успішного бізнесмена Лізою, до якої, щоправда, ніжними почуттями не палав. Незабаром тямущий зять уже керував виноробним бізнесом тестя… За матеріалами.

Тільки молодший Юрко непокоїв батька: якимсь не таким ріс. У приватному господарстві старого Задонського трудилось кілька місцевих безхатьків, які за чарку й харчі виконували всю важку роботу. Отож, Юрко якось дорікнув:

— Тату, а чому Ви не платите людям за роботу? Вони ж у вас як дармові наймити.

— Що ти знаєш про життя? Таким скільки не дай, усе одно по вітру пустять… — розгнівався Степан. — Не лізь у мої справи!

Наймолодший Задонський усім відрізнявся від старших прагматичніших братів. Добре, що хоч професію обрав «нормальну» — вчився на агронома.

Софія Трохимівна, радіючи за старших синів, була спокійна і за цілеспрямованого та розважливого Юру. Вважала, що сама доля береже її родину. Але, біда прийшла несподівано — хвороба враз забрала Степана Васильовича. Не встигла дружина виплакати за ним усіх сліз, як старші діти взялися по-своєму піклуватися про неї: мовляв, совість не дозволяє залишити наодинці з господарськими клопотами овдовілу матір.

Старші Сергій і Вадим переконували матір, що не місце їй тепер самій в селі:

— Продавайте хату, майно, все батькове господарство та переїздіть до когось із нас.

А вона розгубилася. Нехай уже господарські клопоти перебирають на себе, але ще не така вона стара й немічна, щоб не дати собі раду. І як кинути власну хату, оцей куточок? Та й найменший Юрій казав: «Матусю, краще свій дах над головою». Проте, старші сини таки «дотисли». Вони й покупців знайшли і швидко владнали справу.

Спочатку Софія Трохимівна переїхала до Вадима. Хоча матері і виділили окрему кімнату, але вона майже відразу відчула себе не в своїй тарілці. Жити у сина з невісткою було, м’яко кажучи, не комфортно. Якось Вадим запросив додому на вечірку поважних гостей. Жінка звикла до подібних «прийомів», їх часто влаштовував і чоловік, тож і тепер готувалася, як колись, клопотатися біля гостей. Невістка Рита відразу поспішила попередити Софію Трохимівну:

— Куди це ви причепурились? — запитала насмішкувато. — Хочете зіпсувати синові репутацію?

Від несподіванки жінка наче оніміла: син її соромиться? А Вадим ніби й не помітив відсутності матері за столом. Згадав про неї лише наступного ранку, коли збирався на службу до прокуратури.

— Мамо, — покликав, — випрасуйте мені сорочку, бо Рита ще не відійшла від вчорашнього…

Ковтнувши образу, мати всміхнулася синові. Ладна була годити йому в усьому, аби відчути бодай трішки уваги. Наступного тижня були синові іменини. Рита недвозначно натякнула про подарунок для нього:

— Вадим давно мріє про нову машину. На жаль, грошей на неї у нас не вистачає…

Мати зрозуміла її правильно. Сподівалася, що, задобривши сина й невістку кругленькою сумою, відчуватиме хоч якусь увагу і ласку від них. Та одного разу почула, як Вадим по телефону сварився із Сергієм за якісь гроші і… через неї. Вранці за сніданком, ніби між іншим, Вадим повідомив, що перевезе матір до Сергія.

— Хіба я річ, щоб мене возити туди-сюди? — не стрималася Софія Трохимівна.

—Тепер черга Сергія та Лізи вам догоджати, — грубо обірвала невістка.

Важко передати словами, що в той момент відчувала Софія Трохимівна. Вона згадала прохання свого молодшого сина не продавати хату. По дорозі до Сергія сльози так і котилися по обличчю жінки.

— Надовго до нас? — нещиро всміхаючись, запитала Ліза, щойно свекруха переступила поріг.

Відтоді у Софії Трохимівни почалося нове життя в чужому для неї домі. Сергій цілими днями крутивсь у справах, мати бачила, що йому потрібні були гроші, тому сама запропонувала все, що залишилось від заощаджень та продажу майна. Син сприйняв це як належне. Софія Трохимівна намагалася не відповідати на невістчині кривди, не діймала докорами сина.

Щоб не поринути в розпуку, згадувала, якою щасливою почувалася замолоду, як любила Степана, молодого, вродливого, хоча й не завжди схвалювала його вчинки: іноді їй було соромно, що чоловік так запопадливо стелиться перед начальством. Тішилася спогадами, як купала синочків у любистку, як раділа їхнім першим крокам, як проводжала до школи, потім до інститутів… Часто думала: пішла б світ за очі, але куди? Дуже шкодувала, що продала хату, фактично залишивши бездомним свого найменшого.

Грошей, які йому вділили брати після продажу господарства, на нову хату не вистачило. А Юрко якось приїхав по неї із нареченою:

— Познайомтеся, мамо, це Катруся. Благословіть нас, ми вирішили одружитись.

Навесні в селі Зелений Гай, куди молодий агроном приїхав за розподілом, справляли весілля Юрка з місцевою бібліотекаркою Катрусею, а заодно й новосілля у щойно спорудженому маленькому, але надзвичайно гарному будинку. Софія Трохимівна дивилася на молодят і ніби поверталась у власну молодість.

Водночас її радість гірчила від того, як поводилися на весіллі старші сини. Вадим і Сергій з дружинами трималися спогорда, з гостями та сватами майже не спілкувалися — не рівня їм, бачте. Плакала душа матері, коли бачила розбрат у її колись дружній родині. Не полишало гнітюче передчуття чогось неприємного. І таки сталося. Скориставшись моментом, її невістки, почали чіплятися до неї з якимись дрібницями, надуманими образами… Софію Трохимівну просто з весілля забрала «швидка».

Катруся щодня навідувалася до лікарні.

— Що вдома? Як Юра? — розпитувала Софія Трохимівна.

— Не хвилюйтеся, мамо, одужуйте швидше…

Катруся несподівано для себе вперше назвала свекруху мамою, і жінки, не стримуючи теплу повінь в очах, розчулено пригорнулись одна до одної. Вперше за довгий час Софія Трохимівна відчула себе комусь потрібною, захищеною, наче в стінах рідного дому.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *