23 октября, 2021
Колись Тамара Василівна народила сина від чоловіка своєї найкращої подруги, однокласниці Станіслави. Від красеня Миколи. Все життя її совість не знала спокою. Діти виросли, і Тамарин син покохав дочку Стасі і Миколи… Щось треба робити

Колись Тамара Василівна народила сина від чоловіка своєї найкращої подруги, однокласниці Станіслави. Від красеня Миколи. Все життя її совість не знала спокою. Діти виросли, і Тамарин син покохав дочку Стасі і Миколи… Щось треба робити

Колись Тамара Василівна народила сина від чоловіка своєї найкращої подруги, однокласниці Станіслави. Від красеня Миколи. Все життя її совість не знала спокою. Діти виросли, і Тамарин син покохав дочку Стасі і Миколи… 

Стася була гарнішою від Тамари, вчилася краще, гарно співала й танцювала. Тома – та тихіша, сором’язлива. Її називали сірим мишеням, тихонею, але дівчатам це не заважало дружити.

Звісно, перший красень школи Микола, на два класи за них старший, обрав Станіславу.

Звісно, Тамара тихо кохала Миколу нерозділеним і приреченим коханням.

Вже коли відома була дата весілля Стасі й Миколи, Тамара наважилася.

Потім, коли згадувала-прокручувала кадр за кадром ту подію-мрію, кращої за яку не знала решту життя, не могла й повірити, що підійшла до Миколи, коли той повертався додому з посиденьок з хлопцями біля сільського клубу… Та щось її підштовхнуло, план достиг у ній, як яблуко на сонці…

– О, Томко, привіт! Що ти тут в темряві робиш?.. – здивувався Микола, побачивши дівчину, що виринула з-під бузкового куща біля паркану його дому. Голос – мужній, веселий, з тими іскринками, від яких мліли всі дівчата села. А Тома – найбільше.

– Тебе чекаю… – Тома притулилася, обвила шию хлопця руками. Відчула легкий хмільний аромат біля його вуст: чоловіче спілкування на суху зазвичай не відбувається. – Не відштовхуй мене… Послухай… Ти ще вільний… Я знаю, що не мій, але потім… Вже не можна буде… Станеш вірним чоловіком, гарним батьком… Я люблю Стасю, вона багато для мене значить… Та тебе люблю більше… Ти – все моє життя… Я не винна, що в мені народилося це почуття до тебе… Я прошу лише єдиний раз зробити мене щасливою, лище єдиний раз… – шепотіла-вкривала дотиками своїх розпалених бажанням губ його шию, обличчя, плечі…

Шепіт дівчини, пристрасть і відданість, що поєдналися в її словах, захват, нестримність, з якими вона його цілувала – такого він навіть від коханої Стасі не знав – все це викликало в ньому нестримне взаємне бажання… Бажання дати цій дівчині те, що вона просить, пізнати її…

Бузковий кущ зітхнув і сховав їх у своїх пахощах, обійняв буйним цвітом, поніс кудись на грішних солодких крилах…

На весілля Тамара не пішла, якраз прихворіла її бабуся в сусідньому селі і дівчина поїхала на кілька днів навідати стареньку. Пояснила подрузі, що не може не підтримати бабусю, бо батьки дуже зайняті роботою.

Станіслава трохи образилася, але поставилася з розумінням, попросила іншу однокласницю стати дружкою.

Весілля відгуляли, почала молода родина своє власне життя, а Тамара дізналася, що чекає дитинку. Хмільна бузкова ніч подарувала їй те, про що навіть не мріяла…

Тома мовчала як риба, ні ласкаві материні вмовляння, ні батькові погрози – нічого не подіяло. Замість навчатися, поїхала в сусіднє село до бабусі, доглянула стареньку, через три роки вони з маленьким Назарчиком успадкували бабусину хату, стали її господарями.

Тамара, навчена бабусею, шила-ремонтувала одяг всім односельцям, приїздили до неї люди з навколишніх сіл і навіть з райцентру. Була гарною майстринею, не бідували вони з Назарчиком. Та й батьки допомагали, онука любили, а з доньчиною таємницею довелося змиритися.

Сама ж до рідних в своє село намагалася їздити якомога рідше, малого давала бабусі й дідусеві без охоти, казала, щоб краще до них самі частіше приїжджали.

На щастя, Назарчик вийшов схожим на маму, а риси того, кого продовжувала кохати Тамара, знаходила в синові тільки вона. А очі Назара були того дивного бузкового кольору, який подарували хлопчикові та ніч і кущ розквітлого бузку…

Та все ж Назар, хоч і не часто, бував у дідуся й бабусі в селі.

І зустрів там дівчину з дивним ім’ям, Віолу. І покохав юним серцем. Він її, а вона – його.

А батьками Віолки були тітка Станіслава й дядько Микола, яких Назар не близько, але знав, бо жили на сусідній з його дідусем і бабусею вулиці.

Коли син розповів Тамарі про своє щастя, вона ледве не зомліла. А як перша хвиля розгубленості спала – почала думати, що ж робити. Зрозуміла, що сама не впорається.

Поїхала до матері на вихідні, Назара не пустила, попросила дома лишитися, за хазяйством доглянути.

Хлопець нехотя, але погодився, не звик перечити мамі. Бо вона в нього – найкраща… Шкода тільки, що сама все життя. Назарові зараз 17, і він давно не питає в матері про тата. Бо відповідь мамина з роками не міняється: народила тебе від бузкового цвіту…

Поїхала Тамара до батьків у село, пішла подругу Стасю навіди. А у дворі вийшло тихенько Миколі сам на сам сказати, що дуже на одинці треба переговорити.

– Я приїду, – відповів той.

А Назар майже кожного дня на скутер – і до Віоли… А Тамара місця собі не знаходить. Як і що сказати синові? Попросила тільки, щоб нічого дурного не втнули, бо зарано ще, дівчині 16, обоє в школі, подорослішати треба спочатку. Назар наче пообіцяв… Але ж летить до неї, очі сяють…

Микола лише у п’ятницю на вечір заїхав, не міг раніше. Якраз в той час, коли її син до його дочки гайнув, до сестри.

– Ти знаєш, з ким Віола ваша зустрічається? – запитала Тамара прямо біля хвіртки.

– Та казала Стася, що парубок якийсь завівся в неї, але я не розпитував. Сама познайомить, як час прийде, тих ще женихів буде, діло то молоде… Ми он теж… молоді були… – посміхнувся Микола. Статний, гарний.

Скільки їм ще самим? Ледве за сорок.

– Любов у твоєї дочки з моїм сином. З нашим з тобою сином, Миколо! Я би тобі про те, що ти батько мого єдиного сина, ніколи не сказала. Якби не це…

Микола скам’янів на кілька хвилин. На обличчі – ні емоції.

– Може, впустиш все-таки?.. – здолавши перший ступор, чоловік зробив крок на зустріч Тамарі.

А далі все закрутилося з шаленою швидкістю.

Тамара попросила одного дня Назара приїхати до них з Віолкою. Микола вже був тут.

Поговорили з дітьми, зізналися своїм майже дорослим підліткам у всьому. А що ще зоставалося? Пояснили, що те по молодості сталося, до одруження Віолиних тата й мами. Попросили про одне Віолу – не говорити поки що нічого матері, Стасі.

– Я сам їй все розповім, це доросла справа, ми її заварили, ми й вирішимо все самі у слушний час, – попросив дочку Микола. – А ви поки що вчіться сприймати й любити одне одного по-іншому, як брат і сестра. Ми розуміємо, що це ми у всьому винуваті, просимо у вас прощення, але інакше не можна, ви не маєте більше стрічатися, як дівчина й парубок. Ми згрішили, а вам того повторювати не треба…

Дівчина дала слово мовчати. Але не дотримала його. Вона була близька з матір’ю, і Станіслава одразу помітила в дочці зміни.

…Рівно через тиждень після тієї розмови з дітьми Микола з’явився біля Тамариної хати. Поставив машину, почав виносити з неї і ставити у дворі чемодани зі своїми речами.

Згадала в ці хвилини Тамара, як любила колись показувати пальцем в небо бабуся і приговорювати:

– Доля, онучко, вона о-о-о-нечки там написана Богом, і людина перед тим безсила…

Тієї першої ночі, коли вони не спали, а стояли довго-довго в старому, але доглянутому Тамариному садку, Микола тихо сказав:

– А я ж тебе всі ці роки любив, Томо… Та навіть собі боявся зізнатися. Не було в нас з дружиною жодного разу такої щирої цілісності, як з тобою тієї нашої бузкової хмільної ночі…

Зараз спільному синочку Миколи і Тамари, Тарасику, три роки. На скільки я знаю, все в них добре, вони щасливі.

Назар і Віола студенти, навчаються в різних обласних центрах, іноді спілкуються.

Станіслава продала будинок і виїхала в Київ, зараз в неї є мужчина поруч.

…А Доля – вона кожному десь там, високо-високо, пишеться могутньою і мудрою рукою, і людина перед тим безсила…

Автор – Альона Мірошниченко

ДЖЕРЕЛО

УВАГА ЦЯ СТАТТЯ МІСТИТЬ ТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР !! НЕ ПРИЙМАЙТЕ НІЯКИХ РІШЕНЬ НЕ ПОРАДИВШИСЬ ЗІ СВОЇМ ЛІКАРЕМ!!!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *