22 апреля, 2021
– ЗНАЧИТЬ, ТИ НЕ МАТИ. І ЩЕ НА СВІТ ПУСТИШ НЕВИННУ ДУШУ І ЗНОВ ОСИРОТИШ. А НА КОГО ТИ ЦЮ КРИХІТКУ ЛИШАЄШ – ХІБА НЕ БАЧИШ, ЩО СИЛА МОЄ ТАНЕ? – ДАЛІ ГАННА ГОВОРИТИ НЕ ЗМОГЛА. – БУВАЙТЕ, – КАТЕРИНА ПОВЕРНУЛАСЬ ДО ДВЕРЕЙ, А ПОТІМ ЗРОБИЛА КРОК НАЗАД. – ЧОЛОВІК МІЙ СКАЗАВ, ЩО НЕ БУДЕ БАТЬКОМ ЧУЖІЙ ДИТИНІ

– ЗНАЧИТЬ, ТИ НЕ МАТИ. І ЩЕ НА СВІТ ПУСТИШ НЕВИННУ ДУШУ І ЗНОВ ОСИРОТИШ. А НА КОГО ТИ ЦЮ КРИХІТКУ ЛИШАЄШ – ХІБА НЕ БАЧИШ, ЩО СИЛА МОЄ ТАНЕ? – ДАЛІ ГАННА ГОВОРИТИ НЕ ЗМОГЛА. – БУВАЙТЕ, – КАТЕРИНА ПОВЕРНУЛАСЬ ДО ДВЕРЕЙ, А ПОТІМ ЗРОБИЛА КРОК НАЗАД. – ЧОЛОВІК МІЙ СКАЗАВ, ЩО НЕ БУДЕ БАТЬКОМ ЧУЖІЙ ДИТИНІ

Весілля для Каті батьки зробили багате, якого досі в нас не бачили: столичні музиканти так старалися, що не тільки сусіди, все село не могло заснути аж до третіх півнів.

У сім’ї дочка була улюбленою дитиною: балували її змалку. Що краще зносити, а смачніше з’їсти – все Каті. Череду пасти, на городі мамі помагати посилали молодшого Тараса. Він змалку до роботи брався, як старий. І особливої уваги до себе не вимагав. Дочці щороку до школи нову куртку, а сину не обов’язково – матері не перечив: стара вдяганка, то й стара. А як парубком став – батьків одяг доношував. Сім’я не бідувала. Як не стало колгоспу і розпаювали землю, почали фермерувати. Родилися в господарстві поросята, телята, навіть лошата. І Павло, і Ганна були хазяйського роду, тож без тяжкої роботи не уявляли свого життя. Ще на кутку всі сплять, а в їхніх вікнах світиться. Через те й гроші водилися, ніколи не позичали, мали і хату, і в хаті, першими в селі купили «Жигулі» – новенькі, просто із заводу.

За матеріалами – “Є”.

Отож, що розкішне весілля дочці мали за що справити. Про нього в селі, як і про всяку подію, поговорили кілька днів, та й забули. Молодята жили в місті у орендованій квартирі. Катя, не приховуючи перед чоловіком свого крутого норову, сказала батькам невдовзі після весілля:

– Не мрійте і не сподівайтеся, що ми з Костею будемо батракувати на вашій фермі.

– Вона наша і ваша теж. А не хочете, то й не робіть – ніхто до цього вас не силує. А ми скільки зможемо, стільки й хазяйнуватимемо. Ще вам треба допомогти квартиру купити, – розсудливо і без образ відповіла на те мати. Відтак дочка із зятем стали гостями – у вихідні приїхали й поїхали, навантаживши сумки і печеним, і вареним.

– Звикнуть до такого, – казав Павло до жінки, – забудуть, що за добро треба бути вдячним. І в руки будуть дивитись, коли вже з них не буде, що взяти.

– Не те, чоловіче, кажеш, – це ж своя дитина. Ми колись бідували, нехай діти не знають нестатків, – заперечувала Ганна і часом уже крадькома складала на дно сумки ласі наїдки і грошенят, щоб Катя ні в чому скрути не знала. Весілля справляли у серпні, а наступного року напровесні горе накрило родину – раптово не стало батька. Ще не оговталися від тяжкої втрати, а тут ще одне випробовування – Катерина, приїхавши на Великдень одна, категорично, як вона завжди робила, оголосила своє чергове рішення:

– Ми з Костею розлучаємося, – не вмовляй, мамо, і не зітхай: так мало статися. Я його не настільки кохаю, щоб прощати йому всякі вибрики – сама проживу так, як схочу.

Лукавила і не знала, що вона вже не одна. У жовтні, оформивши декретну відпустку, перебралася дочка з міста до матері.

Зять не навідувався, хоч родом був із сусіднього села. Катя так само, ні, ще більше була в привілеях. А Тарас, щороку приїжджаючи у місячну відпустку ( як служив на флоті, так і залишився в армії), й дня без роботи не був, бо відколи не стало батька, всі господарські справи на себе поклав: то підлогу в хлівах перестеляв, то сіновал перекривав, то обору для худоби майстрував.

Ганна з роками почала згортати хазяйство – відколи овдовіла, болячки одна за одною чіплялися. Була в лікаря, той сказав, що все від переживань. А де їй спокою взяти, он за Катю журиться, хоча б стала матір’ю благополучно.

Внучка з’явилася на світ, як ягідка, – червонощока, біленька і на диво спокійна.

– Таку вам, бабусю, легко буде бавити, – капризувати не повинна, терпляча, як вчителька, – жартувала молоденька акушерка, передаючи бабусі крихітну радість. Ганна, легенько притуливши до себе теплий згорток, в мить відчула в усьому тілі якесь невтримне тремтіння і таку силу материнської любові, яку пережила хіба що, як колись тримала свою донечку…

Назвали маленьку Тетянкою, а як минуло їй три роки, Катя, скинувши трохи свого непокірного гонору, попросила в матері помочі, щоб та бавила внучку, а вона поїде до міста на свою роботу. Так і сталося. Ганна розпродала живність, залишила корову, та двійко поросят, кури й гуси і стала нянькою.

Катерина спочатку приїжджала кожного вихідного, потім через вихідний, а далі все рідше й рідше.

– Як так будеш навідувати, то дитя матір забуде, – обережно натякнула Ганна дочці.

– Я тобі довіряю повністю. Не можу ж я себе зв’язати одинокістю. І взагалі – як мені з дитиною в місті? Кому я буду треба, – як завжди роздратовано відповіла на материн докір.

Після тієї небагатослівної розмови Ганні вночі не спалось. У кого вона, дочка її, вдалася? Раз обвинувачувала Катрю, тричі виправдовувала. Молода, красива, розлучена, хіба їй самій бути? А дитина? Онука Ганні не тягар, вона для малої ладна небо прихилити. Але як приїде дочка, мала день за нею слід у слід ходить, то до рук припаде і все гладить їх, то обхопить рученятами шию і тісно цілує у щоки та приказує: « Ой, як ти, мамо, пахнеш квіткою». Як це воно далі буде? Роки тікають, а болячки обсідають. А що як Катерина зовсім прикине їй внучку, а в Ганни сил меншає й меншає.

З боку на бік крутись не крутись – не заснеш, будять ті думки. Казав ще лікар, що вони, як струни – в добрі мовчать, у журбі тужать, сушать серце.

Сталося те, чого Ганна боялася найбільше, дочка вийшла заміж. Чоловіка свого другого навіть не показала. Перед Новим роком, правда, приїхала – всього на годину, щоб вкотре покраяти гострими слівцями неньчине серце. Говорила поспіхом, уривчасто:

– Я поспішаю. У мене буде дитина. Хочу, щоб ти оформила опікунство над Танею. Я напишу відмову.

Ганна заціпеніло стояла посеред кімнати. З дитячої вибігла Таня, кинулась до Каті, обхопила рученятами її ноги. Секунди тиші видались вічністю.

– Матусю, ну візьми ж мене на руки. Я тебе поцілую і почую, як ти пахнеш, – щебетала донечка.

– Іншим разом, Таню. Я поспішаю, – мовила розгублено, але все ж підхопила малу. Мати того всього вже не бачила і не чула. Хвиля якогось колючого холоду накрила її всю – з голови до ніг. Сплуталися думки і слова. Треба щось казати, а що?

– Значить, ти не мати. І ще на світ пустиш невинну душу і знов осиротиш. А на кого ти цю крихітку лишаєш – хіба не бачиш, що здоров’я моє тане? – далі Ганна говорити не змогла.

– Бувайте, – Катерина повернулась до дверей, а потім зробила крок назад. – Чоловік мій сказав, що не буде батьком чужій дитині.

Гостя зачинила за собою двері, її ніхто не проводжав. Ганна присіла на канапі, Таня – поруч. Бабуся пригорнула маленьку і поцілувала її біляву голівку – що робити, в кого питати ради-поради?

Невдовзі приїхав у відпустку Тарас. Мати виклала йому все, як є. Син поспівчував, делікатно натякнув, що передали, видно, дочці любові, зростили егоїсткою, коли таке втнула – дитину народила на уламках розбитої любові та ще й відмовилась від неї. А потім поділився своєю радістю – наважився одружитися.

– Приїдете, мамо, до мене з малою, побачите Одесу, там в одному з ресторанів і весілля моє відгуляємо.

На синове весілля Ганна не поїхала – здоров’я не пустило. Десь через місяць по тому жінку прооперували. Не за себе вона боялась – душа тремтіла за внучку. Якщо з Ганною щось станеться, кому це дитя потрібне?

Наважилась поділитися своєю тривогою із сином. Той, вислухавши матір, сказав прямо:

– Ти вже мені колись натякала, щоб я Танею опікувався. Гадаю, нав’язувати нашу проблему моїй дружині на початку нашого сімейного життя некоректно. Вона в мене непростої вдачі, боюсь, що на це не погодиться.

І мати надумала таке. Якось, посадивши біля себе внучку, сказала обережно і несміливо:

– Буду оформляти тебе, дитино, в інтернат. Недужа я, опікуном твоїм ніхто мене не затвердить. Та й чи зможу я…

Дівчинка, як не сиділа, – скочила на ноги, потім рвучко повернулась до бабусі:

– Хіба я вже й тобі не потрібна, бабуню? Ти ж у мене єдина. Я нікуди від тебе не піду. Нащо мене привели у світ й покинули?

Дівчинка зайшлася плачем. Ганна відчула себе найвинуватішою перед цією маленькою людиною. Навіщо вона так сказала? А як бути, коли ніхто не хоче навіть надпити її переповнену чашу відчаю.

– Зірочко моя, я тебе нікому не віддам. Я стану на коліна перед Богом і людьми, щоб мати силу і право поставити тебе на ноги, – сказала плачучи і обіруч пригорнула до себе свою Таню.

Відтепер вони ще більше жили одна для одної. Дівчинка росла доброю, роботящою, вже була бабусі порадницею і помічницею – і в хаті, і в городі. У школі вчилась гарно. Опікунство над онукою Ганна таки випросила. Гроші від батька й опікунську виплату – все складала дівчинці на ощадкнижку.

Внучка тим часом дорослішала і вже обрала майбутню професію. Про свою мрію стати вчителькою найперше зізналась бабусі. А та у відповідь:

– Я й не сумнівалась. Мені про твою професію ще акушерка колись напророчила.

У Тетяни своя кімната, бо довго засиджується за уроками. Коли ж лягає спати, тихенько прочиняє двері у бабусину спальню і свої відкриває. Ганна довго на це уваги не звертала, а потім запитала у внучки, навіщо вона так робить.

– А, це, бабуню, як у казці, – відбулася жартом, – щоб Вас бачити і чути. Вночі я слухаю, як Ви дихаєте. А, може, покличете, чи Вам ліки треба буде подати. Ганна замовкла і сховала у кінчик хустки сльози вдячності і провини.

Джерело:intermarium.news

Loading…

Джерело

УВАГА ЦЯ СТАТТЯ МІСТИТЬ ТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР !! НЕ ПРИЙМАЙТЕ НІЯКИХ РІШЕНЬ НЕ ПОРАДИВШИСЬ ЗІ СВОЇМ ЛІКАРЕМ!!!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *