– ЗНАЧИТЬ, ТИ НЕ МАТИ. І ЩЕ НА СВІТ ПУСТИШ НЕВИННУ ДУШУ І ЗНОВ ОСИРОТИШ. А НА КОГО ТИ ЦЮ КРИХІТКУ ЛИШАЄШ – ХІБА НЕ БАЧИШ, ЩО СИЛА МОЄ ТАНЕ? – ДАЛІ ГАННА ГОВОРИТИ НЕ ЗМОГЛА. – БУВАЙТЕ, – КАТЕРИНА ПОВЕРНУЛАСЬ ДО ДВЕРЕЙ, А ПОТІМ ЗРОБИЛА КРОК НАЗАД. – ЧОЛОВІК МІЙ СКАЗАВ, ЩО НЕ БУДЕ БАТЬКОМ ЧУЖІЙ ДИТИНІ

Весілля для Каті батьки зробили багате, якого досі в нас не бачили: столичні музиканти так старалися, що не тільки сусіди, все село не могло заснути аж до третіх півнів.

У сім’ї дочка була улюбленою дитиною: балували її змалку. Що краще зносити, а смачніше з’їсти – все Каті. Череду пасти, на городі мамі помагати посилали молодшого Тараса. Він змалку до роботи брався, як старий. І особливої уваги до себе не вимагав. Дочці щороку до школи нову куртку, а сину не обов’язково – матері не перечив: стара вдяганка, то й стара. А як парубком став – батьків одяг доношував. Сім’я не бідувала. Як не стало колгоспу і розпаювали землю, почали фермерувати. Родилися в господарстві поросята, телята, навіть лошата. І Павло, і Ганна були хазяйського роду, тож без тяжкої роботи не уявляли свого життя. Ще на кутку всі сплять, а в їхніх вікнах світиться. Через те й гроші водилися, ніколи не позичали, мали і хату, і в хаті, першими в селі купили «Жигулі» – новенькі, просто із заводу.

За матеріалами – “Є”.

Отож, що розкішне весілля дочці мали за що справити. Про нього в селі, як і про всяку подію, поговорили кілька днів, та й забули. Молодята жили в місті у орендованій квартирі. Катя, не приховуючи перед чоловіком свого крутого норову, сказала батькам невдовзі після весілля:

– Не мрійте і не сподівайтеся, що ми з Костею будемо батракувати на вашій фермі.

– Вона наша і ваша теж. А не хочете, то й не робіть – ніхто до цього вас не силує. А ми скільки зможемо, стільки й хазяйнуватимемо. Ще вам треба допомогти квартиру купити, – розсудливо і без образ відповіла на те мати. Відтак дочка із зятем стали гостями – у вихідні приїхали й поїхали, навантаживши сумки і печеним, і вареним.

– Звикнуть до такого, – казав Павло до жінки, – забудуть, що за добро треба бути вдячним. І в руки будуть дивитись, коли вже з них не буде, що взяти.

– Не те, чоловіче, кажеш, – це ж своя дитина. Ми колись бідували, нехай діти не знають нестатків, – заперечувала Ганна і часом уже крадькома складала на дно сумки ласі наїдки і грошенят, щоб Катя ні в чому скрути не знала. Весілля справляли у серпні, а наступного року напровесні горе накрило родину – раптово не стало батька. Ще не оговталися від тяжкої втрати, а тут ще одне випробовування – Катерина, приїхавши на Великдень одна, категорично, як вона завжди робила, оголосила своє чергове рішення:

– Ми з Костею розлучаємося, – не вмовляй, мамо, і не зітхай: так мало статися. Я його не настільки кохаю, щоб прощати йому всякі вибрики – сама проживу так, як схочу.

Лукавила і не знала, що вона вже не одна. У жовтні, оформивши декретну відпустку, перебралася дочка з міста до матері.

Зять не навідувався, хоч родом був із сусіднього села. Катя так само, ні, ще більше була в привілеях. А Тарас, щороку приїжджаючи у місячну відпустку ( як служив на флоті, так і залишився в армії), й дня без роботи не був, бо відколи не стало батька, всі господарські справи на себе поклав: то підлогу в хлівах перестеляв, то сіновал перекривав, то обору для худоби майстрував.

Ганна з роками почала згортати хазяйство – відколи овдовіла, болячки одна за одною чіплялися. Була в лікаря, той сказав, що все від переживань. А де їй спокою взяти, он за Катю журиться, хоча б стала матір’ю благополучно.

Внучка з’явилася на світ, як ягідка, – червонощока, біленька і на диво спокійна.

– Таку вам, бабусю, легко буде бавити, – капризувати не повинна, терпляча, як вчителька, – жартувала молоденька акушерка, передаючи бабусі крихітну радість. Ганна, легенько притуливши до себе теплий згорток, в мить відчула в усьому тілі якесь невтримне тремтіння і таку силу материнської любові, яку пережила хіба що, як колись тримала свою донечку…

Назвали маленьку Тетянкою, а як минуло їй три роки, Катя, скинувши трохи свого непокірного гонору, попросила в матері помочі, щоб та бавила внучку, а вона поїде до міста на свою роботу. Так і сталося. Ганна розпродала живність, залишила корову, та двійко поросят, кури й гуси і стала нянькою.

Катерина спочатку приїжджала кожного вихідного, потім через вихідний, а далі все рідше й рідше.

– Як так будеш навідувати, то дитя матір забуде, – обережно натякнула Ганна дочці.

– Я тобі довіряю повністю. Не можу ж я себе зв’язати одинокістю. І взагалі – як мені з дитиною в місті? Кому я буду треба, – як завжди роздратовано відповіла на материн докір.

Після тієї небагатослівної розмови Ганні вночі не спалось. У кого вона, дочка її, вдалася? Раз обвинувачувала Катрю, тричі виправдовувала. Молода, красива, розлучена, хіба їй самій бути? А дитина? Онука Ганні не тягар, вона для малої ладна небо прихилити. Але як приїде дочка, мала день за нею слід у слід ходить, то до рук припаде і все гладить їх, то обхопить рученятами шию і тісно цілує у щоки та приказує: « Ой, як ти, мамо, пахнеш квіткою». Як це воно далі буде? Роки тікають, а болячки обсідають. А що як Катерина зовсім прикине їй внучку, а в Ганни сил меншає й меншає.

З боку на бік крутись не крутись – не заснеш, будять ті думки. Казав ще лікар, що вони, як струни – в добрі мовчать, у журбі тужать, сушать серце.

Сталося те, чого Ганна боялася найбільше, дочка вийшла заміж. Чоловіка свого другого навіть не показала. Перед Новим роком, правда, приїхала – всього на годину, щоб вкотре покраяти гострими слівцями неньчине серце. Говорила поспіхом, уривчасто:

– Я поспішаю. У мене буде дитина. Хочу, щоб ти оформила опікунство над Танею. Я напишу відмову.

Ганна заціпеніло стояла посеред кімнати. З дитячої вибігла Таня, кинулась до Каті, обхопила рученятами її ноги. Секунди тиші видались вічністю.

– Матусю, ну візьми ж мене на руки. Я тебе поцілую і почую, як ти пахнеш, – щебетала донечка.

– Іншим разом, Таню. Я поспішаю, – мовила розгублено, але все ж підхопила малу. Мати того всього вже не бачила і не чула. Хвиля якогось колючого холоду накрила її всю – з голови до ніг. Сплуталися думки і слова. Треба щось казати, а що?

– Значить, ти не мати. І ще на світ пустиш невинну душу і знов осиротиш. А на кого ти цю крихітку лишаєш – хіба не бачиш, що здоров’я моє тане? – далі Ганна говорити не змогла.

– Бувайте, – Катерина повернулась до дверей, а потім зробила крок назад. – Чоловік мій сказав, що не буде батьком чужій дитині.

Гостя зачинила за собою двері, її ніхто не проводжав. Ганна присіла на канапі, Таня – поруч. Бабуся пригорнула маленьку і поцілувала її біляву голівку – що робити, в кого питати ради-поради?

Невдовзі приїхав у відпустку Тарас. Мати виклала йому все, як є. Син поспівчував, делікатно натякнув, що передали, видно, дочці любові, зростили егоїсткою, коли таке втнула – дитину народила на уламках розбитої любові та ще й відмовилась від неї. А потім поділився своєю радістю – наважився одружитися.

– Приїдете, мамо, до мене з малою, побачите Одесу, там в одному з ресторанів і весілля моє відгуляємо.

На синове весілля Ганна не поїхала – здоров’я не пустило. Десь через місяць по тому жінку прооперували. Не за себе вона боялась – душа тремтіла за внучку. Якщо з Ганною щось станеться, кому це дитя потрібне?

Наважилась поділитися своєю тривогою із сином. Той, вислухавши матір, сказав прямо:

– Ти вже мені колись натякала, щоб я Танею опікувався. Гадаю, нав’язувати нашу проблему моїй дружині на початку нашого сімейного життя некоректно. Вона в мене непростої вдачі, боюсь, що на це не погодиться.

І мати надумала таке. Якось, посадивши біля себе внучку, сказала обережно і несміливо:

– Буду оформляти тебе, дитино, в інтернат. Недужа я, опікуном твоїм ніхто мене не затвердить. Та й чи зможу я…

Дівчинка, як не сиділа, – скочила на ноги, потім рвучко повернулась до бабусі:

– Хіба я вже й тобі не потрібна, бабуню? Ти ж у мене єдина. Я нікуди від тебе не піду. Нащо мене привели у світ й покинули?

Дівчинка зайшлася плачем. Ганна відчула себе найвинуватішою перед цією маленькою людиною. Навіщо вона так сказала? А як бути, коли ніхто не хоче навіть надпити її переповнену чашу відчаю.

– Зірочко моя, я тебе нікому не віддам. Я стану на коліна перед Богом і людьми, щоб мати силу і право поставити тебе на ноги, – сказала плачучи і обіруч пригорнула до себе свою Таню.

Відтепер вони ще більше жили одна для одної. Дівчинка росла доброю, роботящою, вже була бабусі порадницею і помічницею – і в хаті, і в городі. У школі вчилась гарно. Опікунство над онукою Ганна таки випросила. Гроші від батька й опікунську виплату – все складала дівчинці на ощадкнижку.

Внучка тим часом дорослішала і вже обрала майбутню професію. Про свою мрію стати вчителькою найперше зізналась бабусі. А та у відповідь:

– Я й не сумнівалась. Мені про твою професію ще акушерка колись напророчила.

У Тетяни своя кімната, бо довго засиджується за уроками. Коли ж лягає спати, тихенько прочиняє двері у бабусину спальню і свої відкриває. Ганна довго на це уваги не звертала, а потім запитала у внучки, навіщо вона так робить.

– А, це, бабуню, як у казці, – відбулася жартом, – щоб Вас бачити і чути. Вночі я слухаю, як Ви дихаєте. А, може, покличете, чи Вам ліки треба буде подати. Ганна замовкла і сховала у кінчик хустки сльози вдячності і провини.

Джерело:intermarium.news

Loading…

Джерело

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *