«Зламався» нескоро. Ще встиг відвести разом з дружиною Юлю у перший клас на перший дзвоник. А потім у шефа з’явилася нова секретарка – довгонога фіолетовими очима, і Степан Петрович втриматися не зміг

Від ранку Степана Петровича гнітили якісь недобрі передчуття. Перебирав у пам’яті вчорашній день, намагався згадати до подробиць кожну його мить. На роботі? Ніби все гаразд, а ввечері відвозив шефа додому, засиділися з ним в одній компанії.

Шеф дозволив собі розслабитися, випити чарку коньяку. Степан Петрович взяв на себе роль водія. Шеф вдячно підморгував, мовляв, ми все цінуємо, навіть такі дрібниці, пише газета “Наш день“.

Удома теж обійшлося без проблем. Дружина з донькою вже спали. Він прокрався у вітальню, постелив собі. Власне, дружина давно перестала розпитувати про його нічні чергування чи збори у неділю. Хоча начебто вірила розповідям про те, який у нього занудний
шеф, як доскіпається до кожного з працівників, а на нього, Степана Петровича, як на зама, взагалі всю роботу звалив.

Щоправда, він уже давно не розповідав нічого такого. Після того, як зловив на собі насмішкувато-жалісливий погляд доньки і зовсім байдужий дружини, зрозумів: їм усе відомо. Що ж, тим ліпше, не треба буде нічого вигадувати.

Врешті, його Галина знала, за кого виходить заміж. За старого парубка, гульвісу, який закохувався чи не в кожну красиву жінку. Хоча як закохувався, так і зраджував. Легко, без усякого щему в душі.

– Мене згублять робота і жінки, – любив жартувати в компаніях.

Цю фразу казав і Галині. Але вона чомусь вирішила, що буде саме тією жінкою, яка його згубить.

Вони одружилися, коли йому було вже за сорок. Галині – майже на двадцять менше. Через рік народилася Юля. Дружина любила доньку і його. Безмежно.

Спочатку йому здавалося, що він любить їх так само. Спішив додому, тішив Галину і доньку різними подарунками. Гуляв з Юлею у дворі, ловлячи на собі захоплені погляди мешканців будинку: такий зразковий тато…

«Зламався» нескоро. Ще встиг відвести разом з дружиною Юлю у перший клас на перший дзвоник. А потім у шефа з’явилася нова
секретарка – довгонога фіолетовими очима, і Степан Петрович втриматися не зміг.

Після секретарки була бухгалтерка із сусідньої установи, потім – викладачка вузу потім ще і ще… Він пригадує, як в одну з п’ятниць зібрався у чергове відрядження з Іриною. Вона працювала у туристичній фірмі, він замовляв там автобус для своєї організації.

Пообіцяв, що ввечері “вкраде Ірину”, повезе її за місто, покаже осінні пейзажі. Дружина збирала йому сумку. Він без усіляких докорів совісті складав у пакет смажені пиріжки, бутерброди.

– А я думала, ми на дачу чи до бабусі поїдемо, – ластилася до нього Юля. – Ти б ліпше уроки вчила, – обірвав Степан Петрович доньку.

І все було б добре, якби не Ірина. Переконала ще ніч переночувати у неї. А за місто поїхати завтра. Зранку в суботу вони заїхали на базар. Купили різних фруктів, овочів. Він тримав пакет, Ірина клала в нього грона винограду. Давала куштувати йому, чи солодкий.

– Як твої пальчики, – шепотів на вухо дівчині.

І раптом відчув на собі чийсь погляд. Довгий, пронизливий. Неподалік стояла Галина. Дивилася на нього широко відкритими очима. Поруч з нею – Юля. Дружина отямилася першою. Шарпнула за руку доньку, і за мить вони зникли, розчинилися у базарній юрбі.

Вона, Галина, ще тільки раз спробувала якщо не повернути його до сім’ї, то принаймні зблизитися, порозумітися. Тоді вони поверталися від його стареньких батьків. У селах цвів бузок. Юля закидала ним усе заднє сидіння. Пахощі п’янко розливалися салоном машини. Кілька гілок донька кинула на коліна Галині.

– Шукай щастя, мамо…

Чи то бузок, чи щось інше, приємне, тепле, заповнило її душу.

– Пригадуєш, як ти вперше повіз мене у село, до батьків? Тоді теж цвів бузок… І ми шукали з тобою щастя… Вона легенько торкнулася його руки.

– А тепер ти зовсім сивий, – погладила по щоці.

– І лисий, – засміялася донька, і собі притулилася до його плечей.

Ця сімейна ідилія чомусь розізлила його.

Що було – то минуло. Тим паче, обіцяв Ірині приїхати вчора, але і дружина, і донька наполягли залишитися у селі ще на один день. І батьки також: побудьте та побудьте.

Він натиснув на газ. З колін Галини скотилися під ноги гілки бузку. Вона нагнулася, підняла їх. За хвилину вже сиділа спокійна, незворушно дивлячись у вікно машини.

Чому він сьогодні згадує усе це, прокручує у пам’яті, мов кадри давно забутого кіно? І ніякого сну, хоча він так любить поніжитися у
ліжку зранку. Ні, пора вибиратися з цього широченного дивана, що нині давить на нього з усіх боків.

Дружина з донькою вже на кухні снідали.

Щось весело щебетали, сміялися, мов дві подружки. Зауважив, наскільки молодою залишилася Галина. Худенька, жодного зайвого кілограма – з жалем подумав про свою вагу. А Юля зовсім доросла, школу закінчує.

Вони здивовано переглянулися, притихли, побачивши його на кухні: зазвичай він уставав пізніше.

– Мені пора. Я тобі подзвоню на роботу, мамо, – цмокнула в щоку Галину донька.

Йому хотілося щось сказати Юлі, зупинити біля себе. Та донька уже зникла. Зрештою, що сталось? – обірвав він якусь гнітючу струну, що пекла всередині. У неділю на нього чекає Ірина. А тепер – робота.

– Вас чекає шеф, – ще з порога повідомила секретарка. – Дуже чекає, – додала і якось дивно посміхнулася.

Степан Петрович уперше відчув, що не звернув уваги на її красиві ноги.

– Заходь, друже, заходь, – шеф чомусь зустрів його біля порога. – Сідай. Може коньячку? Ех, – продовжував начальник, – стільки років ми працювали разом. Скільки всього пережили, – шеф поплескав Степана Петровича по плечу. – Та час летить… Одне слово, пора тобі, друже, на пенсію. Мусиш. Вік підійшов…

А після паузи пошепки додав: – Думаєш, мені легко тобі це казати? Але присилають на твоє місце…

Він ткнув пальцем у стелю – і Степан Петрович зрозумів: когось звідти, згори, спроваджують.

Справді, роки… Вже не слухав, що казав шеф. Відчував себе справді старим. Викинутим, як непотрібна річ. Десь різко штрикнув у
хребті, нагадавши про себе, радикуліт.

Майнула думка: Ірина… Це те, що його тепер втішить. Молода, зовсім дівчисько, а як його любить. Ось і недавно, коли обіцяв по- везти її на курорт, погодилася з радістю. Значить, ще не старість…

Гнав машину по мокрому асфальту. Не чекаючи ліфта, вибіг на сьомий поверх. З-за дверей знайомої квартири лунали музика і сміх.

Він натискав і натискав на кнопку дзвінка. Нарешті двері відчинилися.

– Все, ми одружимося, – видихнув в обличчя Ірині.

– Хто – ми?

– Я і ти, – взяв Ірину за руку. – Я розлучуся з дружиною, переїду до тебе. Буду на пенсії, буду…

Вона забрала свою руку.

– Іринко, хто там?. Іди сюди, без тебе сумно, – хтось нетерпляче гукав Ірину з кімнати.

– Та так, ніхто, помилилися квартирою…

Біль у хребті повторився. Степан Петрович донизу їхав ліфтом.

На роботі складав документи, розфасовував у папки, готував для свого наступника. Може, в неділю на суниці поїхати? Кажуть, що
є їх у лісі, хоч жменями збирай, – лізли у голову всякі нісенітниці.

Врешті, чому нісенітниці? Ось візьме й зателефонує зараз дружині…

– Що, на суниці? А як же твоє відрядження у неділю?

Він проковтнув пілюлю.

– Ні, вибач, але у неділю я зайнята. Маю запрошення в гості, – дружина поклала слухавку…

Зіна КУШНІРУК.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *