21 апреля, 2021
«До ладу зробили сини, славні таки вони у Мокрини й Тимоша!», – схвально перемовлялися сельчани, буваючи після Великодня у місцях вічного спочинку, і знову, як і при житті, відвідуючи бабу з дідом. Тільки вже тепер несли їм хто яблука, а хто – пригорщу недорогих карамельок, якими так любили посмакувати колись старенькі – Особлива

«До ладу зробили сини, славні таки вони у Мокрини й Тимоша!», – схвально перемовлялися сельчани, буваючи після Великодня у місцях вічного спочинку, і знову, як і при житті, відвідуючи бабу з дідом. Тільки вже тепер несли їм хто яблука, а хто – пригорщу недорогих карамельок, якими так любили посмакувати колись старенькі – Особлива

До подвір’я Орищенків у селі завжди охоче навідувалися і старі, і малі: перші – пораду отримати від ровесників по дівуванню-парубкуванню, останні – поласувати яблуками й дивом на все село – шовковицею. Любили бабу Мокрину за розважливий терплячий характер і добре серце. Діда Тимоша поважали за всеуміючі руки.

Здається, не було такого, чого б не вмів зробити цей невеличкий, мов із казки списаний, сивовусий дідусь. Головною рисою пари було те, що ніхто жодного разу не чув від них бодай слова скарги на здоров’я. А ще ж пам’ятали односельці, як замолоду обходила з ланкою усі колгоспні поля Мокрина, як не було кращого тракториста од Тимоша…

– Та хіба ми одні такі в селі? – усміхнеться доброю усмішкою баба Мокрина на чиєсь «хворієте, либонь, замолоду здоров’я втративши»…

Мали старенькі дві втіхи – далеку і близьку. Втіха далека – двоє синів, котрі після школи та армії не повернулися в село. Сашко осів біля дружини в Житомирі, а Степан побудував власний дім на околиці райцентру.

Тішилися синами батьки, бо славними вдалися: роботящими, непитущими. Коли з’явилися перші мобільні телефони, одразу «озброїли» сучасною технікою батьків. Тож відтоді щовечора всідалися вони поряд, баба Мокрина розв’язувала хустку, аби краще чути було, – і починався півгодинний сеанс зв’язку з дітьми. Дід Тиміш – від гулу-брязкоту тракторного – був глухуватий, тож увесь приємний час спілкування лягав на дружину. А вона тим і рада: порозпитує не лише про здоров’я дітей та онуків, а й навіть поцікавиться, що сьогодні на вечерю у них…

«Близькою» втіхою старенького подружжя була ще одна сім’я – пташина. Крилата родина мешкала зовсім поруч, угорі – на даху їхньої добротної дерев’яної хати, вибудованої ще в «колгоспну» епоху. Коли над обійстям з’явилася молода лелеча пара з галуззям у дзьобах, сусіди радили прогнати птахів: мовляв, засидять дах, протече послід аж на горище.

– Нічого, хай будуються, усім місця вистачить! – виніс мудрий вердикт дід Тиміш і того ж дня прилаштував на даху колесо зі старого воза: однак уже коней не мають у господарстві, то хай хоч комусь знадобиться!

Відтоді щодня лелечий клекіт було чути на весь сільський куток, а дід з бабусею годинами могли спостерігати за бузьковим сімейством. А коли восени птахи залишали гніздо, Мокрина з Тимошем вели щоденний відлік до їхнього повернення: за власними спостереженнями стареньких, до Олекси-теплого лелеки вже знову з’являються вдома.

Мабуть, зв’язок пташинного і людського сімейств був дуже міцним, бо коли не стало Мокрини й Тимоша – відійшли старенькі в засвіти одного теплого вересня, з десятиденною різницею – лелеки не повернулися до їхнього обійстя. Лише один раз, якраз на Благовіщення, сіла пара цих крилатих красенів на даху біля свого гнізда, заклекотіли прощально обоє у два дзьоби, потім знялися, зробили високо в небі коло над подвір’ям, садом, хатою та й полетіли ген на інший край села.

На хату невдовзі знайшлися покупці – немолода пара колишніх заводчан, які на схилі віку не захотіли сидіти в асфальтовому світі міста. Сашко й Степан знайшли мудре рішення: заправили за батьківський дім розумну, не захмарну, ціну, а на гроші від продажу поставили на батьківських могилах пам’ятники.

«До ладу зробили сини, славні таки вони у Мокрини й Тимоша!», – схвально перемовлялися сельчани, буваючи після Великодня у місцях вічного спочинку, і знову, як і при житті, відвідуючи бабу з дідом. Тільки вже тепер несли їм хто яблука, а хто – пригорщу недорогих карамельок, якими так любили посмакувати колись старенькі… І так ось уже років зо п’ять…

Приїздять і Сашко зі Степаном: коли із сім’ями, а коли й самі. Посидять на лавці біля дорогих, провідають живих ще нині односельців, сусідів, друзів дитинства. А от до хати, що такою рідною була стільки років, нема вже їм ходу. Зирять тепер на знайому з дитинства кожну гілку старезної шовковиці, милуються цвітом колись свого саду, вдивляються у вікна-очі хати. Ніби прощення просять у рідного двору – бо ж не могли залишити батьківську хату собі, маючи власні домівки, не можуть вберегти її з відстані від злодійської руки. Тож і продали, аби люди берегли її, живучи тут…

Ту німу розмову з хатою бачить не один, проте ніхто й словом осуду не обмовиться. Бо добре ж знають: у селі хата-пустка недовго встоїть цілою, загидять її п’янички, розтягнуть за пляшку… Тож це на краще, коли поселяються у ній люди: берегтимуть дух живий у господі, а отже – і пам’ять про її колишніх господарів.

…Учора сини Мокрини й Тимоша знову навідувались: було б їхній матері цього дня вісімдесят вісім… Потому заїхали до сусідів – почастували їх цукерками, бананів з виноградом привезли. І знову неквапом з годину прогулювались вулицею свого дитинства. А тоді надовго зупинилися біля нових воріт колишнього свого двору.

Неподалік сиділа на лавці подруга Мокрининої юності баба Галина. Придивившись крізь окуляри до чоловіків, упізнала Сашка й Степана і сплакнула тихенько:

– Кружляють, мов лелеки, над покинутим гніздом!

Автор – Леся ГУДЗЬ, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне

Джерело

УВАГА ЦЯ СТАТТЯ МІСТИТЬ ТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР !! НЕ ПРИЙМАЙТЕ НІЯКИХ РІШЕНЬ НЕ ПОРАДИВШИСЬ ЗІ СВОЇМ ЛІКАРЕМ!!!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *