12 мая, 2021
День, коли вони з чоловіком прогнали рідну доньку, Ярина пам’ятала так, наче це було вчора. – Мамо, привіт! Татку, я хочу вам щось сказати! – було видно, що донька чимось збентежена. – Ну, ви тільки не сваріться. Річ у тім… як би вам це краще сказати… Ви скоро станете бабусею та дідусем

День, коли вони з чоловіком прогнали рідну доньку, Ярина пам’ятала так, наче це було вчора. – Мамо, привіт! Татку, я хочу вам щось сказати! – було видно, що донька чимось збентежена. – Ну, ви тільки не сваріться. Річ у тім… як би вам це краще сказати… Ви скоро станете бабусею та дідусем

День, коли вони з чоловіком прогнали рідну доньку, Ярина пам’ятала так, наче це було вчора.

Подружжя вже сиділо за столом і чекало Оксану – сім’я традиційно вечеряла, лише коли всі були за столом, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

– Мамо, привіт! Татку, я хочу вам щось сказати! – було видно, що донька чимось збентежена. – Ну, ви тільки не сваріться. Річ у тім… як би вам це краще сказати… Ви скоро станете бабусею та дідусем.

Пише “Твій портал”.

– Що? – чого-чого, а такого Ярина аж ніяк не чекала. – Що ти сказала? Оксано, це невдалий жарт?

– Ні, мамо, – голос доньки враз став тихим. Так бувало завжди, коли вона відчувала за собою провину. – Це правда. Ти тільки не сердься.

– По-твоєму, ми повинні від радощів танцювати гопак? – з-за столу піднявся батько. Він був блідим, а голос тремтів. – Ксеню, що все це значить? Ти це серйозно? Ой, Ярю, принеси води… І каплі.

Виразно поглянувши на доньку, Ярина побігла на кухню, де в шафі стояла коробка з ліками. Олег Петрович мав серйозні проблеми, і лікарі суворо заборонили його хвилювати. І ось, схопившись за груди, чоловік поволі осідав.

– Татку! – закричала дівчина і кинулася до нього. – Татку, ти лише не хвилюйся. Якщо хочеш – я зроблю як ти скажеш, і все буде добре.

– Йди геть! – крикнула на неї Ярина і кинулася викликати швидку. – Якщо з ним щось трапиться, то це буде на твоїй совісті.

Через три тижні Олег Петрович повернувся і в їхній, такій затишній завжди оселі, відбулася важка розмова. Оксана розповіла, що закохалася у тренера, який вів заняття в басейні.

– А коли сказала йому про все, то він сказав, щоб не чіплялася, – плачучи, розповідала донька. – Мовляв, одружений, має двох дітей. Він прогнав мене.

– Виходить, моя донька втратила не лише здоровий глузд, але й совість? – лементувала Ярина. – Стала на неправильний шлях і влізла в чужу сім’ю?

– Ото виховали, – лише й мовив глава сімейства. – Ні, я такої доньки не хочу! Геть з моїх очей!

– Мамочко, не проганяйте мене, – благально повторювала дівчина. – Таточку, що ж я без вас робитиму? Пожалійте!

– А ти нас жаліла, коли зв’язалася з одруженим чоловіком? – не вгавала Ярина. – Тоді ти про нас думала?

З того вечора минув рік. Спершу подружжя навіть не згадувало доньки, а проте згодом почало серйозно непокоїтися за неї. Стало шукати по знайомих та родичах, проте пошуки були марними. Оксана наче у воду канула.

– Господи, де вона? – часто повторювала Ярина. – Це, за моїми підрахунками, вона три місяці тому мала стати матір’ю. Що трапилося? Де її шукати?

– Нічого, – бурчав глава сімейства. – Погуляє – і повернеться. І ще й в подолі принесе.

Однак Оксана так і не з’явилася. Правоохоронці розводили руками: мовляв, шукаємо. Знайомі та друзі щиро хвилювалися, проте й вони нічого не знали. Олег Петрович з Яриною щиро жаліли, що так вчинили з єдиною донькою. Повертаючись до оселі, вони особливо відчували ту порожнечу, яка тепер оселилася в їхньому заміському будинку. Чоловік навантажував себе роботою і приходив, аби повечеряти і лягти спати, а Ярина часто гуляла допізна містом, аби якомога пізніше потрапити додому.

– Кохана, так далі не може бути, – мовив якось чоловік. – Ми наче втікаємо з цього дому. І я тут подумав… давай всиновимо дитину з інтернату. Коли трапилося так, що втратили свою доньку, то нехай хоч якась сирота матиме батьків та тепло рідної оселі. Зрештою, ми все життя працювали і повинні подбати про те, аби було для кого все це залишити.

В інтернаті їм приглянувся півторарічний хлопчик.

– Олеже, він такий гарненький! – мовила Ярина. – І наче на тебе подібний. Поглянь, такі ж карі очі, чорнявий. Візьмімо його. Ти не проти?

Через два місяці маленький Тихон весело бігав просторим будинком своїх новоспечених батьків і любив сидіти на колінах татка, слухати, як мама співає колискові біля його ліжечка ввечері. Здавалося, що щастя знову оселилося у будинку. Лише господар повертався з роботи все сумнішим. І притім від нього часто несло міцною випивкою.

– Милий, тобі ж категорично заборонили тобі навіть дивитися на чарку, – мовила якось Ярина. – І ти це чудово знаєш.

– Присядь, Ярю, – було видно, що Олег Петрович хвилювався. – Знаєш, відколи ми всиновили Тихонка, у мене з’явилося відчуття, наче він дійсно наш, рідний. Я чудово розумів, що це від того, що це маленька дитина, яка називає мене татом, що я люблю його. Однак якось вночі я подумав, що ми ж навіть не поцікавилися, хто його батьки. А раптом відповідь буде для нас неприємною?

Я вирішив дізнатися про це – і з’ясувалося, що його знайшли біля молодої жінки в халабуді на околиці міста, де збиралися безхатьки. Я звернувся до правоохоронців, і мені показали фото тієї жінки, яка числилася, як невідома. Ярино, мені важко говорити… Це була наша Ксеня. Вона привела на світ малюка і через те, що їй не було кому допомогти, її не стало.

– Що? – Ярина змовкла на хвилюку. – Ти хочеш сказати, що Оксаночки немає?

– Так, – чоловік навіть не витирав сліз. – А Тихон, Ярю, її синочок. Наш рідний онук.

Автор – Ксенія Фірковська.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

УВАГА ЦЯ СТАТТЯ МІСТИТЬ ТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР !! НЕ ПРИЙМАЙТЕ НІЯКИХ РІШЕНЬ НЕ ПОРАДИВШИСЬ ЗІ СВОЇМ ЛІКАРЕМ!!!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *