13 Квітня, 2024
«Дві дочки» — притча, яку повинен прочитати кожен

«Дві дочки» — притча, яку повинен прочитати кожен

Це була щаслива, благополучна сім’я. Мама, тато і дві красуні-донечки — усе як у казці. Старшу назвали Тетянкою, вола була спокійна та мовчазна. Молодша, Світлана, навпаки — завжди була веселою і непосидючою. Але чи завершилась ця історія щасливим кінцем? 

— Таня, так не можна! Ми прийшли у кінотеатр на цікавий мультфільм. Усі дітки сміються, а ти одна сидиш серйозна! — завжди сварила мама.

Тільки одна Таня не могла зрозуміти, чому їй треба сміятись, якщо їй зовсім не до того.

Згодом у сім’ї з’являється друга дитина, теж донька. Як батьки і мріяли, вона виявилась активною і життєрадісною, зовсім не як Таня.

— Мамочко, татусю, як же я вас люблю! — маленька Світланка могла без причини кинутись в обійми своїх батьків і розповісти їм про все те, що відчуває.

Звісно, батьки були без тями від щастя. Раніше вони ніколи не відчували подібного.

— Таня, тобі краще брати приклад із молодшої сестрички. А то нелюдом виростеш! — невпинно товкмачила мама.

Дівчинка від подібних докорів ще глибше занурювалась у себе. Вона не могла зрозуміти, для чого їй кричати на весь світ про такі очевидні речі, як любов до батьків. Їй здавалось, що вони і без того знають, що вона відчуває. Адже батьки і сестра були найдорожчими людьми у її житті. Але висловити їй це настільки красномовно, як Світланці, не вдавалось.

— Світланко, ти у нас станеш лікарем. Дуже хороша професія. Ти ж така добра і уважна. Будеш поруч з нами до самої старості! — переконливо казала мама.

— Мама, — обережно додавала Таня. — Я теж хотіла піти у медицину.

— Ти ж із людьми працювати не зможеш! — викрикнув тим часом батько. — Ти ж взагалі не є людяною, як інакше будеш спілкуватись зі своїми пацієнтами, колегами. Теж будеш мовчати?

— Ура! Я буду лікарем! А ти — ніким! — дражнилась Світланка.

— Коли Світланка виросте, я перепишу на неї дім, який дістався мені від батьків. Вона молодша, нехай буде їй. У нас, моя люба, надія лише на неї одну. Вона допомагатиме нам у старості, — одного дня заявив чоловік дружині.

Дружина чи не одразу погодилась зі словами свого коханого. Адже й сама була переконана, що на Таню не варто покладати жодних надій.

— Вона і склянку води нам у старості принести не зможе! — додала вона.

— Затямила, дім — мій! А тебе я до нього не впущу! — продовжувала Світланка кепкувати над старшою сестрою.

— А чому ж твій? — не без образи запитала Таня. Їй же так подобалось щоліта їздити за місто, дихати свіжим повітрям, насолоджуватись красою природи.

— Бо батьки мене люблять більше! — продовжила Світланка.

Таня змовчала, знову. Лише відвернулась та заплакала так, щоб ніхто не помітив. Вона відчувала, що стала для батьків чужою. Тільки причини ніяк не могла зрозуміти.

Час минув швидко. Таня таки вступила до медичного, як і хотіла. Переконання батьків не стали на її шляху. Жила дівчина у гуртожитку, адже у власному будинку почувала себе чужою серед своїх. Батьки не були проти такого рішення. У їхньому житті залишалась Світланка — і цього було більш ніж достатньо.

На бюджет Світланка вступити не змогла, на відміну від своєї старшої сестри. Втім, батьки вирішили не покладаючи рук вивчити дитину, поставити її на ноги. Щоб оплатити навчання на контракті, батьки працювали днями і ночами. Із однією тільки надією — далі буде краще. Втім, не встигла Світлана вивчитись, як вийшла заміж. Університет кинула та переїхала до чоловіка. До батьків навідувалась не часто. З роками усе рідше і рідше… Таня не приходила теж — її ніхто не кликав.

Нарешті, Таня закінчила університет і стала кваліфікованим лікарем. Телефонувала батькам на свята — навіть попри те, що вони ініціативи не проявляли ніколи.

Одного дня у житті сімейства трапилась біда — захворів батько. Коштів на лікування у пенсіонерів не було. Вони довго не думали — зателефонували молодшенькій, Світлані.

— Вибач, мамо. Ми купуємо машину, дуже дорогу. Зайвих грошей не знайти, — пояснює «любляча» донька.

— Може зайдеш до тата, у лікарню? Мені складно із цим всім залишатись наодинці, — не без надії запитує мама.

— Мама, ну що ти тільки зі своїм! У мене немає часу. Дуже вас люблю! Цілую, обіймаю! — як за звичкою проспівала дівчина.

Розмова завершилась. Мама не змогла стримати сліз. І тут раптом вирішила — треба спробувати Тані зателефонувати. Хоча, вона навіть її номера не мала, завжди телефонувала Таня. На щастя, телефон дав звук — це вона.

— Мамо, привіт! Вітаю вас із татом із річницею весілля! — почала старша донька.

— Таня, зачекаю. У нас трапилась біда. Тато у лікарні. У нас немає коштів на лікуванні, необхідна велика сума, — не змогла мама стримати сліз.

— У тебе навряд є такі гроші. Ти одна. Без чоловіка…

— Є. Я багато років відкладаю на квартиру. Гадаю, цих грошей вистачить. У якій саме лікарні тато?

Не минуло й години, як Таня ввійшла до палати. Коли дівчина побачила, наскільки її рідні старі та немічні — вона пустила сльозу. Втім, одразу її витерла, щоб ніхто не помітив.

— Я вже говорила з лікарем. Грошей на все необхідне вистачило. Я все купила. Одні ліки ми замовили з Європи, у нас їх не знайти. Зовсім скоро ти одужаєш, тату. А після ми відвеземо тебе із мамою до села. На свіжому повітрі тобі стане краще, — із посмішкою промовила Таня.

— Немає у нас будинку за містом, донечко. Світлана давно його продала… Вибач, Тетянко. Вибач, рідна… — у голосі тата було чути тремтіння та жаль.

— Нічого страшного, тату. Ти, головне, не хвилюйся! Поживете тоді трохи у санаторії. Підлікуєтесь з мамою. А про гроші не хвилюйтесь — знайдемо.

— Вибач нас, дорога! — не стримав сліз навіть тато. — Вибач за все!

Батьки нарешті обійняли свою дитину і сказали їй усе те, що повинні були сказати ще дуже давно.

Справжня любов не у словах, а у вчинках. Любить не той, хто ладен кричати про свої почуття на весь світ. Дитина може мовчати про свою любов. Але це не означає, що у неї немає почуттів. Вона просто не готова промовляти настільки серйозні для неї слова на кожному кроці.

Історія зачіпає за живе! Вас теж?

Залишити відповідь