13 апреля, 2021
– Відчепися від мого сина! – вигукнула з порога Степанова матір. – А ми побратися вирішили, – майже прошепотіла розгублена дівчина…

– Відчепися від мого сина! – вигукнула з порога Степанова матір. – А ми побратися вирішили, – майже прошепотіла розгублена дівчина…

Листопад відплакав дощами, віджурився туманами. Коли минав цей місяць, їй розвиднювалося на душі. Як у дитинстві, хотілося повірити в білу зимову казку. У магію прийдешніх свят…

А листопад… цей колючий заплаканий листопад… Він відібрав у неї те, що любила. Оголив душу, яка стала схожа на безлисте віття. Стер із серця радість…

– Відчепися від мого сина! – вигукнула з порога Степанова матір.

Іванка вперше побачила цю жінку. Раніше – лише на фотографії.

– А ми побратися вирішили, – майже прошепотіла розгублена дівчина.

– Вони вирішили! А в мене запитали?! Чи для того я горбатію більше десятка років на заробітках, щоб мій син злидню в хату привів?! Що твої батьки нажили? Двокімнатну квартиру в «панельці»! А я своєму Степанові хороми в новобудові справила. Меблями імпортними обставила. Машину купила. Добро до добра повинно йти. Ще знайде мій Степан вигідну партію. А ти, дівчино, вступися з нашої дороги.

– Це ваше рішення чи Степанове?

– А хто його буде запитувати?! Як скажу, так і буде!

Гримнувши дверима, Степанова матір вилетіла з помешкання. Степан чекав її в автівці.

Прийшовши до тями, Іванна зателефонувала коханому.

– Що ж нам робити? – запитала у розпачі. – Я ж вагітна.

– Ти ж бачиш, що мама проти нашого шлюбу. А дитина… навіть не знаю, як бути…

– Я народжуватиму…

Через кілька днів на Іванну напав грабіжник. Хоча, красти не було чого. Поцупив стару мобілку, гаманець з кількома сотнями гривень і ключі від квартири. А ще боляче побив. Дитину Іванна втратила.

Її млоїла здогадка, що це «пограбування» не випадкове. Іванна намагалася щось вивідати в Степана. Він відповів:

– Не треба було пізно ходити.

– Я ж із роботи поверталася, – виправдовувалася.

Та він уже кинув слухавку. А грабіжника так і не знайшли…

…Вона оберігала свою самотність, наче надщерблену коштовність, якої не могла позбутися. Нікого не впускала у свою долю.

– Іванко, доню, не можна жити з вічним смутком, – зітхала матір.

…Грудень прикрасив землю першим снігом. Виглянуло сонечко. В Іванни вихідний. У полудень зібралася до парку. Вже на вулиці зогляділася, що не взяла мобілки. А їй повинна клієнтка телефонувати. Вранці хоче на зачіску прийти. Має уточнити час. Та повертатися додому не хотіла. Кажуть, прикмета погана…

Холодне зимове сонце поспішало до заходу. Парк виглядав чарівно.

– Котра ж зараз година? – запитала сама в себе Іванна.

Біля лавки маленький хлопчик стукав горішком об горішок, аби приманити білку.

– В тебе руки холодні, як лід, – батько намагався відібрати в малого горіхи. Той заплакав.

– Перепрошую, скажіть котра година, – звернулася до чоловіка Іванна.

– На годиннику – початок зими, – пожартував незнайомець. – А направду – вже по четвертій.

Малий заплаканими очима дивився на Іванну. І ледь чутно стукав горішком об горішок.

– А ти голосніше постукай. Білка не чує. Ось так…

Але білки не було. Хлопчик розчаровано дивився на Іванну.

– Мабуть, білочка гріється в дуплі. Це ж перший сніг. Вона ще не звикла до холоду, змерзла. А наступного разу обов’язково прибіжить за горішками.

Личко малого прояснилося.

– Ви – добра, – мовив батько хлопчика. – Такою була наша мама.

– А чому була? – спантеличено запитала Іванна.

– Хотіла Іванкові сестричку подарувати, але…

– То тебе Іванком звати? – змінила тему, бо бачила: її співрозмовникові це дається нелегко. – А я тьотя Іванна.

…У наступний вихідний вона знову в полудень збиралася до парку. Поклала в кишеню кілька горішків. Їй хотілося побачити маленького Іванка. І, може, вдасться приманити білку.

…Іванна і Василь, так звали Івановогого батька, не змовляючись, очікували цих зустрічей. Не призначених. Наче випадкових. Уже й Іванко не ховався за батька, коли бачив її.

…Через рік, на початку зими, в парку, на цьому ж місці, де Іванна вперше заговорила до Василя, він зізнався їй у коханні. Запропонував руку й серце. І обіцяв завжди любити дорогих йому Іванка та Іванку.

– На годиннику – початок зими. Хай цей час стане початком нашої долі, – схвильовано мовив Василь…

…У торговому центрі Іванна побачила Степана. Хотіла оминути. Але він прямував до неї.

– Як ти? – запитав.

– Я… у мене сім’я. А ти?

– Ще не одружився. Пробач за те, колишнє… Моя мама… вона хоче…

– Я повинна йти. Всього доброго!

…Ось і цьогорічний листопад відплакав дощами. Наче, за помахом чарівної палички, грудень засяяв сонцем.

– Хлопці, збирайтеся на прогулянку. Іванку, де твої  рукавиці? Знову посіяв? Скоро врожай збиратимемо, – пожартувала Іванна.

У парку було людно після затяжних туманів і дощів. Іванна спинилася біля їхньої «історичної» лавки.

– Василю, котра година? – засміялася.

– На моєму годиннику – початок зими.

– І початок нового життя, – таємниче мовила. – У нас буде маленький або маленька.

– І ти мовчала?

– Чекала, аби сказати це саме тут…

Іванко стукав горішком об горішок. Таки приманив білку. Рудохвоста зирила хитрими очима, наче підслухала розмову між дорослими. А Іванко ще нічого не знає…

Джерело

УВАГА ЦЯ СТАТТЯ МІСТИТЬ ТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР !! НЕ ПРИЙМАЙТЕ НІЯКИХ РІШЕНЬ НЕ ПОРАДИВШИСЬ ЗІ СВОЇМ ЛІКАРЕМ!!!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *