5 декабря, 2020
Близнята Олечка і Анечка грали на дитячому майданчику, а їх бабуся сиділа на лавочці неподалік і базікала з сусідками. Ніхто і не помітив як до пісочниці підійшла жінка, щось запитала у дівчаток і взявши Олечку за руку, кудись її забрала. Минуло 15 років

Близнята Олечка і Анечка грали на дитячому майданчику, а їх бабуся сиділа на лавочці неподалік і базікала з сусідками. Ніхто і не помітив як до пісочниці підійшла жінка, щось запитала у дівчаток і взявши Олечку за руку, кудись її забрала. Минуло 15 років

На той момент дівчаткам було по два з половиною роки. Олечку так і не знайшли, що за жінка була, як вона виглядала і що сказала дівчаткам, дворічна Анечка сказати не могла. Минуло п’ятнадцять років, настав травень, випускний клас. Сімнадцятирічна Анна навчалася на відмінно, але все одно сильно боялася майбутнього тестування, тому день за днем, година за годиною, просиджувала за книжками.

Баба Ніна тільки зітхала шкодуючи внучку, та іноді скидала сльозинки з очей, все думаючи про те де ж зараз Оля. День її зникнення вона пам’ятає досконально, з пам’яті він мабуть не зітреться ніколи. Як вона з Анею на руках бігала по району, всім її показувала і питала чи не бачив хто таку ж дівчинку, близнючку Ані. Пізніше ні поліція, ні волонтери, ніхто не зміг знайти Олю.

– Аню, йди чаю поп’ємо, відпочинеш трохи, – покликала Ніна Петрівна внучку.

– Зараз бабусю, – відгукнулася Аня. Увечері Аня ще трохи позаймалася, потім поговорила з фотографією сестри, як звикла з дитинства. Аня чомусь відчувала, що сестра жива і сподівалася з нею коли-небудь зустрітися.

Вранці Аня вдягла шкільну чорну сукню, білий фартух, зробила два пишних хвоста з білими бантами і пішла складати іспит. Перед самим будинком школи на неї налетів якийсь хлопець.

– Лєрка, ти чого так вирядилася? – закричав він грюкнувши Аню по плечу.

– Вибачте, я не Лєра, – сказала Аня.

– Ой, ну ти приколюєшся, як завжди ти веселишся навіть на іспитах, – сказав хлопець, – ладно побіжу. На вході в школу перевіряли паспорти і тут трапилася дивина.

– Ви ж начебто щойно заходили, – сказала здивовано перевіряюча.

– Ні, я щойно прийшла, – сказала Аня твердо. А сама стала оглядати вестибюль, так як судячи з усього десь тут її сестра. Вже двоє людей її переплутали з іншою дівчиною. Нарешті їх розсадили по аудиторіях, разом з Анею виявився той самий хлопець з вулиці. Він сидів прямо позаду.

– Лєрка, не бійся, прорвемося, – прошепотів він. Аня лише смикнула плечем, розмовляти не можна. В результаті іспит вона писала неуважно, всі думки її були про сестру. Вийшовши з іспиту, вона зупинилася. До неї підійшов той же самий хлопець.

– Ну як? Написала? – запитав.

– Написала, – кивнула Аня.

– Гей, ти чого це з чужими дівчатами розмовляєш! – пролунав у Ані за спиною крик. Вона повернулась і відчула як земля йде з під ніг. Нічого собі, – присвиснув хлопець.

– Ти хто? – чомусь пошепки запитала Лєра-Оля у Ані.

– Я Аня, твоя сестра-близнюк, – теж пошепки сказав Аня.

– Санта-Барбара, – сказав хлопець.

– У мене немає сестри, я у мами одна, – сказала Оля.

– Тебе вкрали з пісочниці в дитинстві, тебе довго шукали, але так і не знайшли, – сказала Аня, – а я вірила, що коли-небудь ми зустрінемося.

– Очманіти! – сказала Оля, – а де наші р … родичі.

– Вдома, чекають мене з іспиту, – сказала Аня, – підемо до нас?

– А, підемо, мені тепер навіть цікаво, я на тебе дивлюся як в дзеркало, – сказала Оля, – у мене є близнюк! Костя, ти чуєш у мене є близнюк!

– Угу, – сказав, все ще ошелешений Костя. Коли вони зайшли в під’їзд, Оля раптом зупинилася.

– Стій, зайди одна, а то ми їх налякаємо, – сказала вона Ані.

– А ти не підеш, – злякалася раптом Аня.

– Ні, – твердо сказала Оля. Аня зайшла додому одна. Пройшла в кухню, там сиділа бабуся.

– Аню, ну що, як іспит? Ти чого така скуйовджена? – запитала вона у внучки.

– Бабуль, тут я зустріла декого, вона прийшла в гості, вона там в під’їзді, – сказала Аня.

– Що? Що? – заридала бабуся, – там Оля! Господи, там Оля! Вона вискочила в під’їзд і побачила свою другу внучку. – Олечка, Господи, знайшлася! – ридала старенька, обіймаючи дівчина.

– Ну, баб Ніна, – вирвалося у Олі, вона завмерла на секунду і теж почала плакати, – я пам’ятаю як тебе звати.

– Ти бабуся Ніна, це сестра Аня, – плакала Оля, – я все згадала, а де мама і тато.

– На роботі, онучко, – відповіла бабуся. Через півгодини приїхали батьки, викликані бабусею. Мама сиділа і плакала, обнявши дочок, а тато ходив навколо і розглядав їх. Оля розповіла, що її мама хороша, що вона любить її, але тепер вона не знає як до неї ставитися, адже вона вкрала у Олі сім’ю.

– Дочко, вона ростила тебе як рідну, мабуть вона дуже хотіла дитину! – сказала мама, – ти запроси її до нас, ми з нею поговоримо, може подружимося.

– Добре, – сказав Оля.

Оля стала жити на два будинки, вона часто гостювала і жила по кілька днів у рідних батьків і сестри, а й другу маму вона кинути не могла. А та поки що відмовлялася зустрічатися з родичами Олі.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *